(1811-1873 рр.)

    Щаслива Калущина, що народила визначного галицького письменника Антона Любича Могильницького, товариша і наступника будителя Галицької України Маркіяна Шашкевича та його соратників. Про життя, письменницьку та громадську діяль­ність А. Могильницького написано досить багато праць. Найбільше відомостей можна почерпнути у приватному фонді відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України [39], де збереглось чимало цікавих сторінок про життя і просвітницьку діяльність цього "бояна Галицької раті", як його назвав буковинський соловейко Юрій Федькович. Антін Могильницький народився З березня 1811 року в селі Підгірках поблизу Калуша в сімї убогого священика. На другому році життя Антона помер його батько. Дитячі роки майбутній письменник і громадський діяч провів з матірю та вітчимом у м. Солотвині на Богородчанщині. Сюди сімя переїхала після смерті батька — 1813 р. Гімназійну освіту юний Антін здобував у м. Бучачі, Чернівцях, Будапешті. 1837 року він вступив до Львівської греко-католицької семінарії, яку успішно закінчив через три роки. Після закінчення духовної семінарії Антін Могильницький зайняв спочатку посаду парафіяльного адміністратора в с. Зборі Калуського повіту, а потім перенісся у старовинне село Комарів біля Галича. За словами літературознавця Осипа Петраша, "це був зоряний час у його літературній діяльності. Майже всі свої най­кращі твори він написав тут". Літературну діяльність молодий Могильницький почав у 1838 році в стінах духовної семінарії, де написав свої перші вірші. В. Качкан згадує, що зберігся конспект промови "Про обовязки підданих", виголошеної перед семінаристами 19 листопада 1839 р. Це високопатріотичний і змістовний текст, викладений староукраїнською мовою, що є блискучим зразком красномовства. Боротьба за рідну мову і літературу стає для Могильницького кровною справою, головним змістом його поезії і пуб­ліцистики. "Житє Могильницького від самого 1839 року до єго смерті,— писав Іван Франко,— було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбивалися пориви, надії та судьба галицько-руського народу". У вірші "Рідна мова" А. Могильницький висловився, подібно до Маркіяна Шашкевича, про безсмертя рідного слова:

Кожний нарід, хоч би дикий,

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики.

Свою мову — свій звичай...

Мильший єму край родимий,

Мильший отців тісний кут,

Як багатий світ імінний,

Где з золотих кубків пють .

"З-під тягару долговрсмснного лишенія, забвенія, розст-роснія і запустінія видобувасся нині пробуджена словесність руська так тяженько і поволі, як з-під заморози і снігу пер-вий ряст весняний, котрого-то, хотяй облесні лучі полудневого сонця хвилями до житя пробуджують, однако ж допікаючий потяг сіверного вітру і докучливі приморозки знову валять і часто приголомшують" ,— писав у передмові до поеми "Скит Манявський" Могильницький. Революційні події 1848 року дали письменникові ще більшу наснагу до літературної і громадської діяльності. Саме в цей час на матеріалах народних переказів написав він свою найкращу поему "Скит Манявський", баладу "Русин—воїн". А. Могильницький хотів видавати у Станіславові літературний журнал. Про свій намір він писав Якову Головацькому в листі від 10 липня 1848 року: "Я гадаю так-же, що писати й видавати яке часописьмо в Станіславі. Піллер спровадив уже з Липська букви гражданські, а тепер післав по кирилику, але дуже здаєся дорогий: від аркуша близько 40 флоринів срібною монетою. Я гадав би-м видавати два аркуші на місяць, але не вдаючися в плітки політичні, писати щось з історії, географії, статистики народу і землі руської, уділяти відомості літератські, господарські, звичайові й обичайові і брати під здорову критику все тото, що ся для русинів доброго і шкодливого діє на світі". Можливо, в цьому часописі А. Могильницький хотів надрукувати щось з життя Підгірок і Калуша, куди він навідався навесні 1848 року і де, за спогадами, збирав якісь матеріали. У буремному 1848 році письменник поринув у громадсько-політичну роботу, зокрема, у Станіславові. Саме тут, на Станіславівському соборі, він виступив з палкою промовою, яку Іван Франко назвав однією з перших "маніфестацій руських в тім памятнім році". Основним змістом її був заклик до єднання українського і польського народів у боротьбі за демократичні права і свободи. Палкий поборник єднання цих двох словянських народів, А. Могильницький ясно говорив, що "нам потреба народної єдності, єсли ми з-під тяжкого ярма абсолютизму хочемо цілком видобутися і тих прав і свободи, котрі нам конституцією суть обіцяні, але ще не сповнені" . 1859 року письменник переїхав у с. Бабчс, де посів парафію. Тут у 1861 році його обирають до першого Галицького краєвого сейму, де він часто виступав. Сейм делегував Антона Могильницького до віденської Державної Ради. Це було нелегке і авторитетне державне визнання. Однією з кращих є його промова, виголошена у Відні 27 червня 1861 р.: "Яко русин з роду говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян... Нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки". Відомий літературознавець Володимир Качкан відзначає, що така оборона українського народу і його національної мови мала велике загальнонаціональне значення, через що українські поети активно відгукнулися на цю промову, а Юрій Федькович зложив йому поклін, вітаючи піснею "пресвітлого Бояна галицької раті" . Незважаючи на щоденні турботи про хліб насущий, про виховання дітей, яких було 13, піклування про здоровя, Антін Могильницький продовжує літературну діяльність. Він пише чудові вірші: "Згадка старовини" (Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.— Ч. 2.— С. 42—44), "Пробудися, соловею", "Ученим членам Руської Ради", "Судьба поета" та інші. 13 серпня 1873 року, будучи проїздом у с. Яблуньці Богородчанського округу, А. Могильницький несподівано помер. Похований він на місцевому цвинтарі. Довго могила була запущена, але львівські патріоти всупереч комуністичним чиновникам за одну ніч таємно впорядкували її і встановили 1985 року надмогильний памятник. Про життя та письменницьку і громадську діяльність Антона Могильницького писали літературознавці, його творчість особливо високо цінував Іван Франко.

Інші статті по темі: