Десять років тому в прикарпатському Калуші з’явилася незалежна, одна з перших приватних на Прикарпатті, ґазета «Вікна», й за дуже короткий час стала вельми популярна далеко за межами міста. Сьогодні видання має і свій щоденний сайт, є одним з кращих видань Івано-Франківщини.Сьогодні про витоки цього успіху, про нелегкий фах ґазетяра й, звісно, про життя розмовляємо з засновницею і незмінним редактором тижневика Оксаною Гузинець-Мудрик.

— Як народився твій проект й у чому, як на тебе, полягає такий успіх і популярність «Вікон», до того ж не про кожний ЗМІ можна прочитати у Вікіпедії?

— Досі про інформацію у Вікіпедії і не знала. Треба доповнити, аби не було соромно за «Вікна».Проект «Вікон» ми з чоловіком — також журналістом Ігорем Мудриком — «народили» влітку 2002 року. Тоді обоє працювали у комунальній газеті, але влада помінялася. Новий-старий міський голова Роман Сушко так мене «любив», що почав надсилати у редакцію перевірки, фіксувати прогули — було весело. Загалом — так робила і робить будь-яка влада із редактором комунального ЗМІ, на якого не має впливу. Тож, проект «Вікон» виник дуже швидко і спонтанно, оскільки надалі у такій ситуації працювати просто не могла і не вважала за потрібне триматися крісла.

Визнання прийшло не відразу, зате пліток булооооо! Головна оберталася навколо того, хто нас фінансує. Були різні версії: від нардепа Насалика до самого міського голови Сушка. Проте, ніхто не знав, що за чотири місяці з часу виходу газети «Вікна» гроші у Мудриків закінчилися. У прямому сенсі. Довелося навіть розбивати «свиню»-скарбничку.

На щастя, трапився грант на розвиток демократії від Посольства США в Україні, тож, ми могли і роботу свою робити, і про гроші на якийсь час забути. Тож, коли представник Посольства приїхав у нашу редакцію, яка була тоді у нашому помешканні на Височанці, то сказати «був вражений» — нічого не сказати: 1 комп’ютер, сканер і принтер. Згодом він розповідав нашу історію послу Карлосу Паскуалю на прийомі, який той влаштував для громадських організацій та ЗМІ. І ми там були, і вино добре пили (Сміється. — Авт.).

Нині ж каталізатор створення «Вікон» Роман Сушко, який відійшов від влади, передає мені вітання і цитує гасло нашого видання: «Впусти дух правди і свободи у свої вікна!» Проте, досі пам’ятаю, як його заступник їздив на службовій «Волзі» по газетних кіосках, коли вийшло перше число «Вікон», і скуповував тираж.

Сайт же vikna.if.ua у тому вигляді, як його нині бачать користувачі Інтернету, з’явився влітку 2011 року. Роботи ще додалося, але й оперативності та до певної міри відомості — теж. Сайт дозволяє вийти за межі «поміченої» вже території і розвиватися. А це для бізнесу та журналістики — єдино вірний шлях.

— Що б порадила тим, хто має намір засновувати власне паперове видання чи ґазету он-лайн?

— Засновувати, добре рахувати і працювати. Усі «ґулі» будуть вашими, але і здобутки — теж. Досі пам’ятаю, як із Ігорем носила пакети із газетою. Водії «бусів» нас знали в обличчя і зупинялися у «невстановлених місцях». За проїзд ми «розплачувалися» свіжими «Вікнами».

— Керованій тобою ґазеті трохи більше десяти років, а що було у тебе, випускниці Львівського журфаку, до того?

— Я у професії з 18 років. Тож, нічого «до» не було.

— А чому обрала саме цю професію? Кого вважаєш своїми вчителями й хто — найбільший для Вас авторитет у журналістиці?

— Обрала дещо випадково, бо треба було обрати. Але виявилося, що то мій хліб надовго і вдалий вибір. З авторитетами не склалося, але є люди, думку яких ціную і поважаю і можу дослухатися. Хоча знаю: з того часу, як прийняла рішення, воно вже тільки моє.

— Ти належиш до ґенерації, що увійшла у доросле, свідоме життя вже у незалежній Україні. Як складаються стосунки з медійниками старших поколінь? Чи є між твоїми ровесниками і «зубрами» від журналізму певний конфлікт поколінь? Якщо так — у чому це полягає? У чому різниця між вами?

— Конфлікт поколінь характерний не тільки для журналістики. Звісно, він присутній. Але при зустрічі всі посміхаємося на всі 32 — чи скільки там у них? (Сміється. — Авт.). Якщо серйозно, то різниця присутня не у публічній площині, а у професійній. Знаю видання, де ще рік тому у журналіста на робочому столі були ручка і записник… Думаю, вже й у мене «конфлікт» із девайсовим поколінням. Відчуваю, що все частіше навчала б і навчала… (Сміється. — Авт.).

Якщо серйозно, то ось приклад щодо різниці у підходах і поглядах. Нещодавно на адресу мого чоловіка надійшов лист із обласної організації НСЖУ: заборгував членські внески. Керівник організації попередила: не сплатите — виженемо зі Спілки, а ще, щоб вам сорому набратися, — напишемо про цю ганьбу в обласній комунальній газеті. Так стало страшно (Сміється. — Авт.).

— Надто часто редактори самі майже не пишуть. Ти — автор активний. Про що пишеш найчастіше, які теми є найближчими?

— «Активний» — то ти мені лестиш. Я — автор лінивий і самозакоханий (Сміється. — Авт.). Люблю інтерв’ю, шукаю цікавих людей, щоб і людину побачити, і себе показати.

— Останнім часом все більше поширюється тенденція майже суцільної українізації нашого минулого. Але ж у тому Пограниччі, у котрому живемо, історія та культура завше були мультинаціональними. І власне у своїй ґазеті ти часто пишеш про цю багатонаціональність давнього Калуша. Часто стикаєшся у зв’язку із цим на нерозуміння? Й чому не робите так, як більшість, котра не хоче помічати «чужих» складових у історії Галичини?

— Я так розумію, що питання — серед наболілих для тебе… Для мене «мульти», «полі» поки що — питання далекого майбутнього. Більше на часі, на жаль, у своїй державі питання «націо». Проте, я — проти звуження чи замовчування внеску представників різних національностей у розвиток моєї країни і мого міста.

— Яке мистецтво до душі журналістці Оксані Гузинець-Мудрик, що любить у літературі, що читає? Як це впливає чи допомагає в роботі? А щось нового для себе відкрила останнім часом у сучасній літературі?

— Не можу сказати, що люблю у літературі себе (Сміється. — Авт.). Сподіваюся, що поки що. Бо як сказав геніальний Михайло Жванецький, можеш не писати – не пиши. А, загалом, ти наступив мені на «мозоль». Ніяк не можу «проковтнути» твого улюбленого Бруна Шульца, а ще – забрати третю картину триптиху «Різдво» від художниці Вікторії Гетьманської. Постійно читаю Іздрика, Василя Карп’юка, Степана Грицюка, Бобровнікова… Переважно у Фейсбуці, поєднуючи роботу і відпочинок. За серйозне читання теж пробую братися — ось отримала від «Граней-Т» «Парадокс любові» Паскаля Брюкнера. Тепер віриш, що я себе люблю? Бач, як нахвалилася (Сміється. — Авт.)

— Як оцінюєш нинішній стан українського журналізму? Чи немає відчуття, що доволі часто до цеху йдуть нефахівці, дилетанти (диплом, як знаємо, не є чинником вирішальним), особливо зараз, в епоху електронних ЗМІ, коли будь-хто може відкрити сайт чи блоґ і назватися потім журналістом, газетярем, представником ЗМІ?

— На дипломи ніколи не дивилася. У мене працювала журналістом біолог за фахом Богдана Тимчишин. Нині співпрацюю із випускником філософського факультету Ігорем Ткачем. Відмінні аналітики! Тому хай пишуть усі – з дипломами і без. Розумний читач «відсіє», а іншим — все одно, що читати, з ким спілкуватися, кого кохати, що їсти…

— Пані редакторко, а що вважаєш найсуттєвішим у професії, чим є для тебе професійна етика та цехова солідарність? Чи погоджуєшся з думкою, що журналістика — не фах, не стан душі, а спосіб життя й навіть… діагноз?

— А у мене на чолі хіба діагнозу не видно? (Сміється. — Авт.). Професійну етику і цехову солідарність придумали самі журналісти, які самі ж вигаданих етики і солідарності не дотримуються. Як у будь-якій професії, є власні інтереси журналіста й інтереси власника ЗМІ, у якому працює журналіст. От, приміром, була Дарка Чепак у русі «Стоп цензура», а стала прес-секретарем Президента, яка сама тепер з рухом бавиться у «котика-мишки»…

Я сама якось підписалася під зверненням на захист одного з обласних ЗМІ. Так потім і звернення щезало, і підписів не хотіли оприлюднювати, й одне прізвище у результаті зникло під зверненням… І кави від редактора того ЗМІ так і не випила (Сміється. — Авт.). А ще — організували журналісти Прикарпаття групу «Вороги прикарпатських ЗМІ», одного року вручили гарбуза, а у рік виборів «ворогів» уже не стало. Уже думають у «Журналістський клуб» групу перейменувати.

Тому проблеми є, як і у будь-якому професійному середовищі. Це нормально.

— Наскільки два твої сини розуміють, що мама – відома у Калуші людина?

— Рівень моєї «відомості» ще не сягнув дитячих голівок. Від мами вимагають уваги і більшої присутності, а ще – дібралися до мого ноутбука на кухні (Сміється. — Авт.).

— Наскільки тобі, як жінці, складно у переважно чоловічому оточенні? Як поводишся у випадках надмірної чоловічої уваги, тоді, коли дивляться на тебе не як на ділову жінку, а як на привабливу молоду кобіту?

— От якраз це – без проблем. Це моє середовище, я його люблю, шаную і поважаю. А надміру чоловічої уваги не буває – хотілося б той надмір уже відчути (Сміється. — Авт.).

— А про жінок що можеш сказати? Багато подруг маєш?

— Про жінок треба питати у чоловіків. З подругами, яким би щодня надзвонювала, ганяла чаї і всяке таке, не склалося. Але маю по подрузі у Калуші, Долині та Києві. Психолог, журналіст і юрист. Худнемо, пліткуємо і вчимо одна одну жити.

— Ти — активний завсідник соціальної мережі Фейсбук. Чим є для тебе спілкування у всесвітній мережі? Звідки береш час ще і на це?

— То ніби запитання від мого чоловіка (Сміється. — Авт.). Фейсбук – це спілкування і робота. Інакше вже не буде. Звідси – й інформація, і нові герої інтерв’ю, й оперативна інформація від інформагенцій та політиків. Відстану – не буду нікому цікавою, актуальною, а це у моїй професії означає, що не зароблю, як би це меркантильно не звучало.

— Які стосунки у тебе і твоєї ґазети з владою і якими взагалі мають бути взаємини ЗМІ з владними структурами?

— То як у Ремарка: «На Західному фронті без змін». Влада терпить нашу присутність і навіть пробує посміхатися після критичних публікацій, ми — робимо свою справу, доносячи інформацію до громади. Стараємося — об’єктивно: документами, фактами, коментарями різних сторін, із владою включно.

— Чи часто стикаєшся з таким, коли чиновники чи політики говорять тобі, про що писати, а яких тем не торкатися? Як реагуєш на подібне?

— Поговорити можна, але — не більше. Реагую адекватно, бо люблю поспілкуватися. Крім того, влада завжди не проти «перетягнути» журналістів на свій бік барикад. Побажання ж можуть стосуватися тільки політичної реклами.

— Свого часу знаменита Маріна Цвєтаєва зауважила, що «любов ділити не можна — лише множити». Чи погоджуєшся із цією думкою?

— Не знаю, чи маю наснагу до множення, але любов’ю живу.

— Сердечно дякую за розмову й за те, що знайшла на неї час. Успіхів тобі і гараздів.

Розмовляв Леонід ГОЛЬБЕРГ, Майдан Дрогобич

ВІКНА ¹