Оксана Гузинець-Мудрик: «Розумний читач «відсіє», а іншим — все одно, що читати, з ким спілкуватися, кого кохати, що їсти…»

Категорія: СоціумПереглядів: 2451

Десять років тому в прикарпатському Калуші з’явилася незалежна, одна з перших приватних на Прикарпатті, ґазета «Вікна», й за дуже короткий час стала вельми популярна далеко за межами міста. Сьогодні видання має і свій щоденний сайт, є одним з кращих видань Івано-Франківщини.Сьогодні про витоки цього успіху, про нелегкий фах ґазетяра й, звісно, про життя розмовляємо з засновницею і незмінним редактором тижневика Оксаною Гузинець-Мудрик.

— Як народився твій проект й у чому, як на тебе, полягає такий успіх і популярність «Вікон», до того ж не про кожний ЗМІ можна прочитати у Вікіпедії?

— Досі про інформацію у Вікіпедії і не знала. Треба доповнити, аби не було соромно за «Вікна».Проект «Вікон» ми з чоловіком — також журналістом Ігорем Мудриком — «народили» влітку 2002 року. Тоді обоє працювали у комунальній газеті, але влада помінялася. Новий-старий міський голова Роман Сушко так мене «любив», що почав надсилати у редакцію перевірки, фіксувати прогули — було весело. Загалом — так робила і робить будь-яка влада із редактором комунального ЗМІ, на якого не має впливу. Тож, проект «Вікон» виник дуже швидко і спонтанно, оскільки надалі у такій ситуації працювати просто не могла і не вважала за потрібне триматися крісла.

Визнання прийшло не відразу, зате пліток булооооо! Головна оберталася навколо того, хто нас фінансує. Були різні версії: від нардепа Насалика до самого міського голови Сушка. Проте, ніхто не знав, що за чотири місяці з часу виходу газети «Вікна» гроші у Мудриків закінчилися. У прямому сенсі. Довелося навіть розбивати «свиню»-скарбничку.

На щастя, трапився грант на розвиток демократії від Посольства США в Україні, тож, ми могли і роботу свою робити, і про гроші на якийсь час забути. Тож, коли представник Посольства приїхав у нашу редакцію, яка була тоді у нашому помешканні на Височанці, то сказати «був вражений» — нічого не сказати: 1 комп’ютер, сканер і принтер. Згодом він розповідав нашу історію послу Карлосу Паскуалю на прийомі, який той влаштував для громадських організацій та ЗМІ. І ми там були, і вино добре пили (Сміється. — Авт.).

Нині ж каталізатор створення «Вікон» Роман Сушко, який відійшов від влади, передає мені вітання і цитує гасло нашого видання: «Впусти дух правди і свободи у свої вікна!» Проте, досі пам’ятаю, як його заступник їздив на службовій «Волзі» по газетних кіосках, коли вийшло перше число «Вікон», і скуповував тираж.

Сайт же vikna.if.ua у тому вигляді, як його нині бачать користувачі Інтернету, з’явився влітку 2011 року. Роботи ще додалося, але й оперативності та до певної міри відомості — теж. Сайт дозволяє вийти за межі «поміченої» вже території і розвиватися. А це для бізнесу та журналістики — єдино вірний шлях.

— Що б порадила тим, хто має намір засновувати власне паперове видання чи ґазету он-лайн?

— Засновувати, добре рахувати і працювати. Усі «ґулі» будуть вашими, але і здобутки — теж. Досі пам’ятаю, як із Ігорем носила пакети із газетою. Водії «бусів» нас знали в обличчя і зупинялися у «невстановлених місцях». За проїзд ми «розплачувалися» свіжими «Вікнами».

— Керованій тобою ґазеті трохи більше десяти років, а що було у тебе, випускниці Львівського журфаку, до того?

— Я у професії з 18 років. Тож, нічого «до» не було.

— А чому обрала саме цю професію? Кого вважаєш своїми вчителями й хто — найбільший для Вас авторитет у журналістиці?

— Обрала дещо випадково, бо треба було обрати. Але виявилося, що то мій хліб надовго і вдалий вибір. З авторитетами не склалося, але є люди, думку яких ціную і поважаю і можу дослухатися. Хоча знаю: з того часу, як прийняла рішення, воно вже тільки моє.

— Ти належиш до ґенерації, що увійшла у доросле, свідоме життя вже у незалежній Україні. Як складаються стосунки з медійниками старших поколінь? Чи є між твоїми ровесниками і «зубрами» від журналізму певний конфлікт поколінь? Якщо так — у чому це полягає? У чому різниця між вами?

— Конфлікт поколінь характерний не тільки для журналістики. Звісно, він присутній. Але при зустрічі всі посміхаємося на всі 32 — чи скільки там у них? (Сміється. — Авт.). Якщо серйозно, то різниця присутня не у публічній площині, а у професійній. Знаю видання, де ще рік тому у журналіста на робочому столі були ручка і записник… Думаю, вже й у мене «конфлікт» із девайсовим поколінням. Відчуваю, що все частіше навчала б і навчала… (Сміється. — Авт.).

Якщо серйозно, то ось приклад щодо різниці у підходах і поглядах. Нещодавно на адресу мого чоловіка надійшов лист із обласної організації НСЖУ: заборгував членські внески. Керівник організації попередила: не сплатите — виженемо зі Спілки, а ще, щоб вам сорому набратися, — напишемо про цю ганьбу в обласній комунальній газеті. Так стало страшно (Сміється. — Авт.).

— Надто часто редактори самі майже не пишуть. Ти — автор активний. Про що пишеш найчастіше, які теми є найближчими?

— «Активний» — то ти мені лестиш. Я — автор лінивий і самозакоханий (Сміється. — Авт.). Люблю інтерв’ю, шукаю цікавих людей, щоб і людину побачити, і себе показати.

— Останнім часом все більше поширюється тенденція майже суцільної українізації нашого минулого. Але ж у тому Пограниччі, у котрому живемо, історія та культура завше були мультинаціональними. І власне у своїй ґазеті ти часто пишеш про цю багатонаціональність давнього Калуша. Часто стикаєшся у зв’язку із цим на нерозуміння? Й чому не робите так, як більшість, котра не хоче помічати «чужих» складових у історії Галичини?

— Я так розумію, що питання — серед наболілих для тебе… Для мене «мульти», «полі» поки що — питання далекого майбутнього. Більше на часі, на жаль, у своїй державі питання «націо». Проте, я — проти звуження чи замовчування внеску представників різних національностей у розвиток моєї країни і мого міста.

— Яке мистецтво до душі журналістці Оксані Гузинець-Мудрик, що любить у літературі, що читає? Як це впливає чи допомагає в роботі? А щось нового для себе відкрила останнім часом у сучасній літературі?

— Не можу сказати, що люблю у літературі себе (Сміється. — Авт.). Сподіваюся, що поки що. Бо як сказав геніальний Михайло Жванецький, можеш не писати – не пиши. А, загалом, ти наступив мені на «мозоль». Ніяк не можу «проковтнути» твого улюбленого Бруна Шульца, а ще – забрати третю картину триптиху «Різдво» від художниці Вікторії Гетьманської. Постійно читаю Іздрика, Василя Карп’юка, Степана Грицюка, Бобровнікова… Переважно у Фейсбуці, поєднуючи роботу і відпочинок. За серйозне читання теж пробую братися — ось отримала від «Граней-Т» «Парадокс любові» Паскаля Брюкнера. Тепер віриш, що я себе люблю? Бач, як нахвалилася (Сміється. — Авт.)

— Як оцінюєш нинішній стан українського журналізму? Чи немає відчуття, що доволі часто до цеху йдуть нефахівці, дилетанти (диплом, як знаємо, не є чинником вирішальним), особливо зараз, в епоху електронних ЗМІ, коли будь-хто може відкрити сайт чи блоґ і назватися потім журналістом, газетярем, представником ЗМІ?

— На дипломи ніколи не дивилася. У мене працювала журналістом біолог за фахом Богдана Тимчишин. Нині співпрацюю із випускником філософського факультету Ігорем Ткачем. Відмінні аналітики! Тому хай пишуть усі – з дипломами і без. Розумний читач «відсіє», а іншим — все одно, що читати, з ким спілкуватися, кого кохати, що їсти…

— Пані редакторко, а що вважаєш найсуттєвішим у професії, чим є для тебе професійна етика та цехова солідарність? Чи погоджуєшся з думкою, що журналістика — не фах, не стан душі, а спосіб життя й навіть… діагноз?

— А у мене на чолі хіба діагнозу не видно? (Сміється. — Авт.). Професійну етику і цехову солідарність придумали самі журналісти, які самі ж вигаданих етики і солідарності не дотримуються. Як у будь-якій професії, є власні інтереси журналіста й інтереси власника ЗМІ, у якому працює журналіст. От, приміром, була Дарка Чепак у русі «Стоп цензура», а стала прес-секретарем Президента, яка сама тепер з рухом бавиться у «котика-мишки»…

Я сама якось підписалася під зверненням на захист одного з обласних ЗМІ. Так потім і звернення щезало, і підписів не хотіли оприлюднювати, й одне прізвище у результаті зникло під зверненням… І кави від редактора того ЗМІ так і не випила (Сміється. — Авт.). А ще — організували журналісти Прикарпаття групу «Вороги прикарпатських ЗМІ», одного року вручили гарбуза, а у рік виборів «ворогів» уже не стало. Уже думають у «Журналістський клуб» групу перейменувати.

Тому проблеми є, як і у будь-якому професійному середовищі. Це нормально.

— Наскільки два твої сини розуміють, що мама – відома у Калуші людина?

— Рівень моєї «відомості» ще не сягнув дитячих голівок. Від мами вимагають уваги і більшої присутності, а ще – дібралися до мого ноутбука на кухні (Сміється. — Авт.).

— Наскільки тобі, як жінці, складно у переважно чоловічому оточенні? Як поводишся у випадках надмірної чоловічої уваги, тоді, коли дивляться на тебе не як на ділову жінку, а як на привабливу молоду кобіту?

— От якраз це – без проблем. Це моє середовище, я його люблю, шаную і поважаю. А надміру чоловічої уваги не буває – хотілося б той надмір уже відчути (Сміється. — Авт.).

— А про жінок що можеш сказати? Багато подруг маєш?

— Про жінок треба питати у чоловіків. З подругами, яким би щодня надзвонювала, ганяла чаї і всяке таке, не склалося. Але маю по подрузі у Калуші, Долині та Києві. Психолог, журналіст і юрист. Худнемо, пліткуємо і вчимо одна одну жити.

— Ти — активний завсідник соціальної мережі Фейсбук. Чим є для тебе спілкування у всесвітній мережі? Звідки береш час ще і на це?

— То ніби запитання від мого чоловіка (Сміється. — Авт.). Фейсбук – це спілкування і робота. Інакше вже не буде. Звідси – й інформація, і нові герої інтерв’ю, й оперативна інформація від інформагенцій та політиків. Відстану – не буду нікому цікавою, актуальною, а це у моїй професії означає, що не зароблю, як би це меркантильно не звучало.

— Які стосунки у тебе і твоєї ґазети з владою і якими взагалі мають бути взаємини ЗМІ з владними структурами?

— То як у Ремарка: «На Західному фронті без змін». Влада терпить нашу присутність і навіть пробує посміхатися після критичних публікацій, ми — робимо свою справу, доносячи інформацію до громади. Стараємося — об’єктивно: документами, фактами, коментарями різних сторін, із владою включно.

— Чи часто стикаєшся з таким, коли чиновники чи політики говорять тобі, про що писати, а яких тем не торкатися? Як реагуєш на подібне?

— Поговорити можна, але — не більше. Реагую адекватно, бо люблю поспілкуватися. Крім того, влада завжди не проти «перетягнути» журналістів на свій бік барикад. Побажання ж можуть стосуватися тільки політичної реклами.

— Свого часу знаменита Маріна Цвєтаєва зауважила, що «любов ділити не можна — лише множити». Чи погоджуєшся із цією думкою?

— Не знаю, чи маю наснагу до множення, але любов’ю живу.

— Сердечно дякую за розмову й за те, що знайшла на неї час. Успіхів тобі і гараздів.

Розмовляв Леонід ГОЛЬБЕРГ, Майдан Дрогобич

ВІКНА 1


Коментарів: 3

  • TheDude (14:35 21/03/2013)
    Оцінка: +9 / -0 | [IP: 46.149.176.209]

    давно пора було написати на цю тему.Леонід то зробив. молодец.

    приємно було читати не шкодую потраченого часу Усмішка

    ще одне питання забув задат

  • romashkin (12:01 22/03/2013)
    Оцінка: +7 / -0 | [IP: 176.8.63.174]

    Вітаємо, Sanny! Так тримати!

  • олесь (22:10 23/03/2013)
    Оцінка: +7 / -0 | [IP: 46.149.190.207]

    оксано.я вас вітаю.буває всяко.але ви молодці

    Залиште свій коментар!

    Використовуйте нормальні імена. Ваш коментар буде додано після перевірки.

    Усмішка Підморгую Добре blush2 shok crazy cenzore Ganba nono sad unknw

    (обов’язково)


    Щоб не вводити щоразу цифровий код, зареєстутесь або залогіньтесь на нашому Форумі.
    Адміністрація сайту "Калуш інфо"не завжди поділяє думки авторських матеріалів та коментарів. Усі коментарі проходять попередню модерацію. Якщо у Вас є зауваження стосовно інформації в матеріалах чи коментарях, просимо звернутись до нас через Форму зворотнього зв'язку.