Недавно на турнірі у Фінляндії калуський борець вільним стилем Василь Федоришин здобув путівку на цьогорічні Олімпійські ігри в Лондоні. Вихованець заслуженого тренера України Ігоря Барни вже роками є одним з лідерів збірної України.

«Репортер» зустрівся з наставником нашого олімпійця в Калуші, у тренувальному залі спортивного клубу «Галичанин». Зал свого часу для батька винай­няв та облаштував син тренера — успішний бізнесмен Сергій Барна. Того суботнього ранку на заняття прийшли троє дітей. Попри те, що нині боротьба не може похвалитися масовістю, Ігор Барна продовжує готувати спортсменів високого класу.

— Пане Ігорю, цього року Федоришин виборов олімпійську путівку лише на останньому ліцензійному турнірі. Чи не було у вас побоювань, що ліцензія може пройти мимо?

— Звичайно, були. Цього разу йому не вдалося взяти ліцензію з першого разу на чемпіонаті світу. Василь здобув її аж із четвертого заходу. Я надії не втрачав. Але, звісно, було б краще, якби це сталося з першого разу, і йому не потрібно було б довго тримати вагу, витрачати стільки сил і нервів. Зараз у Василя короткий перепочинок. А далі вже почнеться підготовка до Олімпійських ігор.

— Чи ви знаєте, якою буде винагорода для спортсменів і тренерів за олімпійські медалі?

— Наразі у мене немає такої інформації. Та й було б некорект­но, ще не маючи ліцензії, вже цікавитися, якою буде винагорода. Зрештою, для справжнього спортсмена, в кого спорт є сенсом життя, найбільшим стимулом є сама олімпійська медаль.

— Нині Василю Федоришину — 31 рік. Через чотири роки йому виповниться 35. Хтозна, як складеться життя. Чи є у вас ще хтось, хто може вийти на олімпійський рівень?

— Не варто списувати Федоришина. Можливо, він захоче перейти з нинішньої ваги до 60 кг до категорії 66 кг і ще поборотися. До слова, він двічі боровся у вазі 66 кг. Це було у 2008 році, коли він став чемпіоном України (за відсутності Андрія Стадніка), а також цього року на Кубку України, але у фіналі зі Стадніком переможця визначили жеребом, який випав Василеві.

Нині на підході є Іван Петрів. Днями він виграв чемпіонат України серед юніорів у категорії до 66 кг. Я постійно йому кажу, що спортсмен має точно знати, чого він хоче. Ми націлені на Олімпійські ігри. Думаю, наступна Олімпіада може бути його. Минулого року Іван мав очний поєдинок з Андрієм Стадніком і виглядав досить пристойно. Петрів займався в мене з шести років, аж до десятого класу школи. Нині він вчиться у Львові.

— Як справи у вашої вихованки Ірини Харів, яка недавно відновилася після важкої травми?

— Харів досі тренується в Калуші, зараз перебуває на тренувальних зборах зі збірною України. Вона була першим номером у своїй олімпійській вазі 55 кг, але під час тренування порвала хрестовинні зв’язки. Їй робили операцію, вживляли імплантат. За цей час одна з її суперниць, чемпіонка Європи, призерка світу Тетяна Лазарєва здобула ліцензію для збірної України. Ірина, до речі, останні два роки вигравала в неї.

Цього року Іра вже виступила на чемпіонаті України. Перемог­ла Лазарєву, але у фіналі поступилась своїй незручній суперниці Ірині Гусяк. Наразі я не знаю, кого з цієї категорії тренерський штаб збірної вирішить повезти на Олімпіаду.

— Василь Федоришин живе у Києві, Іван Петрів навчається у Львові. Коли спортсмени роками займаються у вас, а потім переїжджають з Калуша до великих міст, як вдається втримати їх, щоб вони вже на новому місці все одно відстоювали честь Прикарпаття?

— Хочу сказати, що Калуш — борцівське місто. У двох із семи вагових категорій ліцензії для нашої збірної вибороли калушани — Андрій Квятковський і Василь Федоришин.

Приходить час, коли спорт­смен має рухатися далі. Йому потрібне нове середовище, де він зможе продовжувати свій ріст, мати більший вибір суперників на тренуваннях, зрештою, здобувати освіту. І якщо спортсмен є членом збірної, він дає так званий паралельний залік — для тої області, де проживає, туди, де починав тренуватися. Спортсмен повинен мати тверду позицію, має пам’ятати, хто він і звідки вийшов. Наприклад, Василь завжди каже, що він з Калуша. Таку саму тверду позицію мав ще один мій вихованець — Роман Мотрович.

— Діти нині йдуть на боротьбу?

— Це проблема. Демографічна ситуація не та, яка була колись. У школах раніше було навчання у дві зміни. Колись Калуш розглядали у перспективі як місто 200-тисячник. Але нині я не знаю, чи в місті є 50 тисяч. До того ж, раніше дитина знала, що коли вона буде вчитися чи займатися спортом, то матиме державний захист. Нині й цього немає.

— За такої ситуації у вас не зникає бажання тренувати?

— Таке питання постає перед кожним із нас. Звісно, хочеться, щоб на заняттях було більше дітей, щоб вони були здорові та обирали саме вільну боротьбу. Але так буває рідко. Спорт — це велика праця. І без повної самовіддачі дитини на тренуваннях не можна сподіватися на високий результат у майбутньому. Звісно, можна застосовувати ігровий підхід, потім ставити серйозні завдання, але це не завжди вдається.

— Що порадите батькам, які хочуть віддати дитину на вільну боротьбу?

— Хочеться, щоб таких батьків було побільше. Заняття боротьбою можна починати з першого класу школи. Найголовніше, щоб батьки не боялися віддавати дітей у спорт.