Сьогодні, як ніколи, є очевидним участь релігійних чинників в гібридній війні Росії проти Українського народу. Московський патріархат фактично підтримав агресію Росії проти України, визнавши правомірність анексії Криму і спрявши поширенню російських пропагандистських наклепів проти Революції Гідності та її учасників і проти сформованої внаслідок революції нової влади. В Україні ж переважна більшість єпископату УПЦ (МП) намагається маневрувати на користь Москви, що в ситуації неоголошеної, але реальної війни є морально неприпустимим і може призвести до розколу цієї церкви, частина парафій якої вже давно не поминають патріарха Кирила, а більше 100 парафій перейшли в українську Православну Церкву Київського Патріархату.  І ці тенденції посилюються. У зоні АТО частина духовенства УПЦ МП відкрито підтримала терористів, а частина, в тому числі, єпископат, намагаються зберігати нейтралітет, засуджуючи при цьому допомогу своїх одновірців Збройним Силам України. Одне з бандформувань на Донбасі носить назву «Російської Православної Армії», що свідчить про готовність терористів й надалі використовувати релігійний потенціал задля збільшення кількості своїх прибічників.

Можна прогнозувати подальший стійкий вплив релігійних чинників на суспільний розвиток України. Водночас багатовекторність і суперечливість релігійних впливів на суспільно-політичне життя особливо під час гібридної війни вимагає активної державної політики у цій царині.

Водночас особлива роль Московського патріархату в поширенні та закріплення ідеології «руского міра» на теренах Української Держави видна навіть у офіційних документах (журнали засідань Священного Синоду РПЦ), де такі єпархії, як Київська, Кримська, Луганська, Чернівецька, називаються як єпархії РПЦ, не згадуючи УПЦ (МП). З формального погляду це намагання заперечити навіть той статус мінімальної автономії УПЦ МП, про який так багато говорять у самій Російській церкві. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «руский мір».

Дві вельми різнозначимі події в новітній історії України – Революція Гідності та російська окупація частини українських територій – стали чітким індикатором позиціювання суб’єктів конфесійного простору країни з питань стратегічного порядку. На тлі публічної активності релігійних організацій, пов’язаної з обговоренням шляхів зміцнення національної безпеки Української Держави, реалізації її національних інтересів, з’ясувалося, що найчисельніша православна інституція – Українська православна церква (Московського патріархату) – демонструє неабияке неприйняття стосовно процесів національного державотворення. Риторика та діяльність керівництва УПЦ (МП), більшості єпископату цієї церкви, а також кліру вказують на перебування у силовому полі, сконструйованому російсько-імперською церковно-політичною бюрократією. В умовах військової агресії Російської Федерації ці обставини у сув’язі з багатолітньою залежністю Української православної церкви від Москви логічно привели до фактично колабораціоністської зорієнтованості УПЦ (МП) на Росію, що має досить конкретні вияви.

Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги, спрямованої на покращення військово-технічного забезпечення Збройним Силам України на зразок, як це роблять на мільйони гривень УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та інші патріотично й відповідально налаштовані українські церкви. Водночас в анексованому Криму місцева єпархія УПЦ (МП) повністю підпорядкувалася задоволенню суспільно-політичних вимог окупаційного режиму. Спочатку, за розпорядженням митрополита Лазаря, вона приймала активну участь у масових святкуваннях «Дня народної єдності» (російське національне свято) 4-го листопада 2014 року на рівні усіх благочинь. Потім займалася освяченням російських винищувачів та «гуманітарних» вантажів для «ДНР» і «ЛНР». Сімферопольська та Кримська єпархія УПЦ (МП) активно веде «духовну опіку» Чорноморського флоту Росії, зокрема й благословення підрозділі російських морських піхотинців у храмі Олександра Невського, котрі захоплювали українські військові частини. Назвати подібні кроки по-іншому як колабораціонізмом із окупантами не видається можливим.

До речі, Московський патріархат і не приховує, що назва УПЦ є лише бутафорським прикриттям легального каналу церковної окупації України. Всі єпископи УПЦ (МП), а не лише Кримський  є штатними  єпископами Російської православної церкви. Саме тому вони й проводять політику російського церковно-політичного істеблішменту щодо денаціоналізації й окупації України.

Необхідно нагадати широкому загалові й про неспроможність керівництва УПЦ (МП) адекватно відреагувати на спроби президента Росії В. Путіна приватизувати українську історію. Зокрема, у його посланні Федеральним зборам від 4 грудня 2014 року стверджувалося, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на усю Русь, а відтак на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави» (підкреслення авт.). На підтвердження власних слів, глава Росії ухвалив рішення про включення пам’яток і території Національного заповідника «Херсонес Таврійський» до єдиного реєстру об’єктів культурної спадщини народів Російської Федерації. Подібні політико-ідеологічні маніпуляції президента РФ залишилися поза увагою священноначалля УПЦ (МП). Своєю мовчанкою воно довело, що солідаризується з політикою Кремля. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та представників єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «руский мір».

Навіть вірнопідданий протодиякон Російської православної церкви Андрій Кураєв (ще донедавна професор Московської духовної академії) і той про «історичні потуги Путіна» у посланні до Федеральних зборів Росії висловився вельми глузливо та саркастично: «История это не газопровод. Попытка провести историческую линию от Херсонеса до Москвы, тщательно обходя Киев, слишком уж фантастична. Раздумья над этим фрагментом послания президента ставят меня перед выбором: или придется считать, что президентские спичрайтеры набраны из безнадежных троечников, или же придется прийти к выводу о том, что “эта экскурсия велась для колхозников”».

Наведені й десятки незгаданих фактів свідчать, що в російсько-українському конфлікті УПЦ (МП) різнобічно підтримує агресора – від замовчування фактів вторгнення в Україну регулярних військ Росії або забезпечення державною владою РФ бойовиків військовою технікою і боєприпасами до безпосередньої участі у бандитських терористичних формуваннях, проведенні антиукраїнської пропаганди чи безпосередньої співпраці з російськими окупантами.