Трагедія, що сталася 71 рік тому в Калуші, досі не дає спокійно спати родичам загиблих. Восени 1943 року школярів калуської торгової школи німці розстріляли на центральній площі у всіх на очах. І досі родичі не знають, де їхні тіла. Жодного документа, лише свідчення очевидців тих подій. Та й тих лишилися одиниці. Докопатися до істини намагається голова калуського «Меморіалу» Богдан Яневич.

Калуш. Площа Героїв. Саме тут у центрі міста 4 листопада 1943 році гестапо розстріляло щонайменше 11 школярів. З ними був і батько одного з хлопців, який кинувся захищати сина, а німці забрали і його. Того дня у Калуші був базар. І площа тоді називалася – Ринок. Люди вже розходилися, була четверта година як над’їхала машина і з неї почали викидати хлопців. Гестапо вкотре вирішило влаштувати показовий розстріл. Людей змушували ставати навпроти школярів та дивитися на те все.

Учнів торгової школи звинувачували у причетності до ОУН. Їм було від 14 до 19 років. Сліди страшного злочину там можна побачити й сьогодні. Діри від куль досі бережуть на собі металеві двері колишньої пивниці…

День, коли арештували Миросика

«Ой, братику, мій братику», – зітхає сивоволоса жінка, тримаючи у руках фотографію юнака. На ній – її рідний брат Мирослав Сагайдак, один із розстріляних школярів. Йому було 19. Ольга Гнибіда молодша за брата на чотири роки, зараз їй 86, пише Репортер.

Мирослав Сагайдак дійсно належав до Юнацтва ОУН, каже його сестра. Але родина дізналася про це пізніше. Хто здав школярів гестапівцям – у пані Ольги є версія.

«Контора у нас тут була і там працювала така собі дівка, що тягалася з тими німцями, от вона і продала хлопців. А ще якийсь дурень зробив список усіх членів ОУН…». Той зловісний список, за словами очевидців, і став роковим.

День, коли арештували її Миросика, жінка каже, пам’ятатиме до смерті.

«Це було у неділю, 31 жовтня, о п’ятій, вдосвіта. Приїхав той чорний ворон. Там уже були хлопці. Оточили хату. Забрали його, потягнули в ту машину. Мама каже: «Та хоч кусок хліба най візьме», а вони: «Та най бере хоч цілу буханку». Ми всі перелякалися. Страшно було».

Юнака забрали до Станіслава. Це був останній раз, коли рідні його бачили. Мама ще возила передачу у тюрму, але якраз у той час, коли Мирослава вже розстрілювали у Калуші. Рідні вважають, що то було навмисне так влаштовано: німці дали повідомлення батькам приїхати у тюрму, а самі в той час повезли дітей на розстріл.

Пані Оля була у школі, коли почула постріли. Всі подумали, що то розстрілюють євреїв.

«То не один постріл був, то так автоматами гаратали, – говорить жінка. – Коли я туди вже прибігла, то машина якраз поїхала. Кров спливала з тротуару на дорогу. Люди брали – хто стаканчик, хто баночку – і збирали ту кров. То якраз сніжок пролітав, холодно було, а вони в трусах, голі, збиті, скатовані, то вже люди потім розказували».

Пізніше школярів покидали в машину і повезли. Куди поділи тіла – досі невідомо. Є декілька версій.

Дорогою в ліс

«Було кілька свідчень в газетах за 1991 рік, – каже Богдан Яневич, – одне з них давав Василь Попадюк (1928 р. н.), що ніби десь у Боднарівському яру були поховані учні. Але той чоловік особисто через кілька днів ходив туди і жодних слідів не знайшов. Є чутки, що хтось із родичі ходив до ворожок, їм сказали, що хлопці поховані під Станіславом, тобто, напевно, у Дем’яновому Лазі. Але такі свідчення ми не можемо задокументувати. І ще одне припущення – біля річки Лімниці у Вістові, де проходить залізниця. Але наші меморіалівці були там у 1991-92 роках, обстежували місце, нічого не знайшли».

Існує ще одна версія, поки не перевірена. Це – Пійлівський ліс. Їдемо туди. З нами син пані Ольги Мирослав та онук Андрій. Вони, як ніхто, хочуть віднайти місце, де знайшов свій останній притулок їхній родич. Богдан Яневич показує дорогу. Саме сюди два роки тому привів його мешканець села Сівка Калуська Василь Коцан. Зупиняємося на дорозі та ще метрів 200-300 йдемо протоптаною дорогою в ліс. Видніються силуети ям.

«Василь Коцан показав мені це місце і розповів, що як він був ще малим, сюди його привела мама і казала: «Сину, пам’ятай, тут поховані школярі, я бачила, як їх у цю яму скидали», – каже Богдан Яневич.

Тоді підписатися під цими свідченнями чоловік не захотів, бо, казав, що не впевнений, а раптом мама помилилася. Зараз Василь Коцан дуже хворий, кажуть, не при пам’яті. А його мама Марія Паньків була ученицею цієї торгової школи. На розстріл дивитися дівчина не пішла, а втекла додому. Йшла якраз центральною дорогою на Долину до Пійла, а потім лісовою дорогою до Сівки Калуської. І саме тут могла все те бачити.

У лісі вздовж дороги – котлован і яма, а поряд із землі стирчить шмат труби колишньої свердловини. Котлован і яма не засипані. Це вже з часом їх присипало землею, листям та гілками. Якщо сюди скидали людей, то виникає питання – чому не прикопали могили?

«Це пояснюється тим, що, скоріш за все, тут у 1941 році вівся пошук газу, – каже Богдан Яневич. – Великий котлован використовувався для розчину розсолів, аби полегшити буріння, а яму (де можуть бути останки школярів) шукачі газу викопали для господарських потреб. Побачили, що газу в свердловині нема, та все так і залишили». А німці, скинувши сюди учнів торговельної школи, не стали себе обтяжувати й готові ями навіть не засипали, вважає краєзнавець.

Там хтось є

Що заважає музейникам розпочати розкопки? Немає повноцінних конкретних свідчень, які б дали право розпочати розкопки.

Зараз Богдан Яневич готує листа в СБУ.

«В 1945 році НКВС проводило дослідження про поховання євреїв, – розповідає краєзнавець. – Зафіксували, що свідчення зібрані, але що в тих свідченнях – треба ще дізнатися. Якщо людина бачила, що когось ховали, то там хтось є, нехай не учні торгової школи, ну то хтось інший. Так чи інакше треба проводити розкопки».

Богдан Яневич далі розшукує свідків тих подій, веде переговори з фірмою глибокого буріння, аби дізнатися, хто й коли копав ці котловани. Краєзнавець вважає доцільним порушувати кримінальну справу, звертатися в німецькі архіви, аби знати, хто розстрілював школярів, шукати документи допитів, арешту.

«Ми мусимо знати правду, – каже Яневич. – От, після Революції, Майдану люди, молодь починають це розуміти. Треба все досліджувати, аби такі як Путін не перекручували факти і не писали нову історію».

Повертаємося назад. Позаду лишається ліс, котловани та нерозгадана таємниця школярів.

«Як було б добре, поки мама жива, знайти, де похований її брат, – каже пан Мирослав.

ВІКНА ¹