Я дуже добре вчилася в школі, та, мабуть, як і в кожного учня, були вчителі, котрі відверто мене не любили. Фізкультурник, приземкуватий холостяк, за те, що не мала спортивної форми. Відповідні записи він регулярно робив в моєму щоденнику, до якого вдома ніхто й заглядав. Та це було так собі, «притирка», причина полягала в іншому. Деколи він заміняв на уроках «фізичку» (фізкультура й фізика – хто сказав, що тут нема спорідненості, ха-ха?) і видавав часом такі пасажі, що не прокоментувати їх вголос було просто неможливо.

Тут слід обмовитися, що як на свої недорослі роки я завдяки природній допитливості надто багато знала того, чого не можна було знати дитині в шістдесяті роки минулого століття. Знала про «єдину соборну Україну», «синьо-жовтий прапор», «золотоверху Софію». Знала страшні слова «забрали», «вивезли», «пропав» – відповідно про Сибір, Караганду. Та ще – «втік», «не дається чути» – про тих, кому вдалося перебратися до Америки, Канади чи Франції. Знала й те, що під страхом «язик відріжу» про це ніде ані писнути не можна. Але в голові те все крутилося...

Вдома у нас нещадно критикувалися мої шкільні підручники з читання: і за більшовицько-пропагандиську їх спрямованість, і за невдалий підбір текстів для дітей, і в багатьох випадках не вельми грамотну писанину радянських поетів-«класиків». Все це також моталося в моїй голові, пересівалося. Та ще я вже напевне усвідомлювала, що головне в цьому житті – рід, Україна, Бог. В такому ж руслі мали навчати дітей у школі, були переконані мої рідні.

Тож я навіть не уявляла, як переживуть удома мій показовий прийом в піонери. З жовтенятською зірочкою скільки було нервових переживань, та якось вже змирилися, тим паче, що за прикладом хлопців я приспособилася пришпилювати її під комір сукенки по дорозі додому. Але галстук – «шматок червоного стягу»... Я не знала, як моя мама те пережиє і наперед тряслася.

В той «урочистий» день мене просто не пустили до школи. В школі якось те зам’яли (що мали робити?). Вожата на перерві сказала, що десь за тиждень поїдемо з нею в район, де з’їдуться такі ж «неприйняті» з усіх інших шкіл – там і пов’яжуть нам галстуки. І... мене знову на той час не пускають до школи. Кілька днів вже не ходжу. Вдома боюся рідних, в школі – вчительки, директора, піонервожатої. А вже травень – скоро річні оцінки виставлятимуть. Я йду на похвальну грамоту. І – не піонерка!

Що було далі? Мусила таки йти до школи перелякана без вини винувата дитина. В той же день на великій перерві мені й пов’язала галстук вожата, прийняли, сказала, в районі заочно.

Йду додому з усіма іншими дітьми уже з галстуком на шиї, повертаю на свою вулицю. Бузок цвіте, сонце гріє, на горбку гурток молодиць зібрався, поміж якими і моя мама. Бачить вона червоний піонерський галстук на мені і – міниться її лице, аж темніє. Не володіючи собою, підбігає до мене, зриває «ленінську хустину» і рве на клапті, ніц не мовлячи. І як зараз йти додому? І як завтра йти до школи?..

...Шкільну похвальну грамоту я отримала, і галстук піонерський знов звідкись у мене узявся. Була я вже надалі обачна. Відразу ж за мостом ховала його до течки у потайну кишеньку. Був він у мене все пом’ятий, ніби гофрований, бо праний потай власноруч і не напрасований, як в інших…

Треба й те сказати, що особливим форсом у наших хлопців вважалося витерти-випуцувати собі галстуком черевики. Мої однолітки називали його поміж собою «червоною шматою», «зашморгом» та іншими недобрими словами.

Ольга КУРМАН

Дзвони підгір'я ⁰