Кров у склянках. Усе, що залишилося від 13-х молодих хлопців. Рідні на очах у вжаханих людей, які 4 листопада 1943 року прийшли на калуську торговицю, набирали кров у склянки і пляшки, поки вона стікала крижаними тротуарами, а потім ховали у могилах — замість своїх дітей і братів. 70 років тому у Калуші розстріляли учнів торгівельної школи. Їхні тіла не можуть знайти і досі. Калуські жахи — для повнолітніх й емоційно здорових.

І досі у Калуші чимало людей, які пам’ятають імена розстріляних учнів торгівельної школи. У 70-х-80-х роках минулого століття пішли із життя їхні батьки. Але живі — сестри і брати. Прямих нащадків, мабуть, немає. Адже життям за українську позицію поплатилися ще, буквально, діти. Юнакам тоді було по 15-19 років.

За 70 років нічого не змінити і не повернути. Але найголовніше, що, доки не настала незалежність, рідні жертв були залишені, практично, сам на сам із жахливими спогадами, із муками і нічними жахами. Не можна було не те що відстоювати проукраїнську позицію, не можна було навіть говорити, і знання про ті страшні події переходили ось уже три покоління якось так тихо і непомітно, ніби, у генах закладені. І тільки наприкінці 1980-х років до них прийшли люди, які почали розпитуватися і цікавитися — не для спекуляцій, а для того, щоб знати і розуміти.

ГЕНЕТИЧНА ПАМ’ЯТЬ

— Це було уже у 1970-х роках. Синові було з десяток років, коли пішла одного разу із ним у дитячу поліклініку. Там зустріла медсестру. Не пам’ятаю її прізвища, але звати — Оксаною Антонівною. Вона спитала моє дівоче прізвище, і, почувши, що Коломієць, сказала: “Ваш син подібен на Вашого брата. Я вчилася із ним у торгівельній школі”, — пригадує калушанка Ганна Прокоп’юк. — Жінка розповіла, що на власні очі бачила розстріл мого брата. Усіх хлопців привезли на торговицю у синцях, у самому спідньому. Перед смертю брат перехрестився і вигукнув “Слава Україні!”. Євген Коломієць був одним із 13-и розстріляних учнів торгівельної школи. 31 жовтня 1943 року учні торгівельної школи зібралися, щоб традиційно відвідати Службу Божу у храмі Святого Архистратига Михаїла. Прийшов і Василь Мацьків, який мешкав на приватній квартирі. Проте, колег-”бурсаків”, які жили у гуртожитку, не було. Товариш, якого відправили подивитися, чому немає хлопців, пришов нажаханий. Адже у кімнатах хлопців — безлад. Йому сказали, що всіх арештувало гестапо.

Саме проживання на приватній квартирі і врятувало від смерті Василя Мацьківа. І саме йому судилося першому підняти тему розстрілу своїх колег, опублікувавши спогади у часописі “Свобода”, що виходив у США. У своїх спогадах Василь Мацьків розповів про страту хлопців. Їх привезли на калуську торговицю у четвер, 4 листопада 1943 року. Примусово зігнали людей. Із автівки гестапо почали витягати по троє-четверо побитих хлопців. Люди почали їх впізнавати. Кожному із хлопців призначена куля. Не вижив ніхто.

В Україні тема дістала розголосу із поширенням самостійницьких настроїв, а зі здобуттям незалежності — вийшла у газетні передовиці. Саме 1989 року до Ганни Прокоп’юк прийшли молоді активісти товариства “Меморіал” — за спогадами матері.

— Спізнилися. Тиждень тому мами не стало, — відповіла я їм. Хоча, братова доля була нашою родинною трагедією. Усі постійно пам’ятали веселу братову вдачу й ерудованість. Крім цього, мати згадувала, що 30 жовтня 1943 року брат збирався до міста. Мати відговорювала, просила зостатися. А він — ніяк. Материнське серце відчуло недобре, коли завжди веселий і жартівний Євген, ідучи подвір’ям, раптом затягнув тривожної сумної пісні. Заніс батькові у майстерню їсти. Аж уночі приїхав його друг, і спитав, чи вдома Євген. Почувши заперечну відповідь, сказав: “Мабуть, і його арештували”, — згадує Ганна Прокоп’юк.

За хлопців просили і батьки, і директор калуської “торгівельки”. Відомо, що він до гестапо ходив двічі. Раз — навіть довелося їхати до Станіслава (Нині — Івано-Франківська. — Авт.). Це було 4 листопада — морозний день, коли вже встиг випасти сніг. У Калуші на той час було людно, адже містяни і мешканці довколишніх сіл з’їжджалися на торговицю. Тому, перестрівши дорогою додому знайомого, дізнався, що хлопців врятувати не вдалося. Їх демонстративно розстріляли біля однієї з крамниць. Чоловік, який відзначався твердим характером, не міг стримати сліз. Достеменно невідомо, чим могла бути викликана така агресія нацистських окупантів. Адже 1943 рік не був періодом загострення конфліктів між галичанами і нацистами.

— Тут перебували угорські війська, які досить лояльно ставилися до місцевого населення. Може, до сплеску агресії спричинився прихід на Галичину загонів Ковпака? Адже до того часу навіть УПА мала на наших землях тільки загони самооборони. Проте, відтоді постала потреба у регулярній армії УПА. Хоча, можливо, нацистів так опечалила і поразка на Курській дузі, і десь вони готувалися до можливого відступу, — зазначив голова Калуського міськрайонного історико-просвітницького товариства “Меморіал” Богдан Яневич.

Як стверджують сучасники подій, ходили чутки, що у Вістові вбили німця. Тому і послідувала така жорстка реакція. За свідченнями очевидців, хлопців привезли на страту у самій білизні, і — дуже покалічених. Тож, напевне, їх допитували. Богдан Яневич стверджує: документів, протоколів допитів, — немає. Можливо, наразі вони перебувають в архівах інших областей. А, можливо, німці забрали їх із собою або й узагалі знищили.

Краєзнавець Микола Когут припускає, що донос на учнів торгівельної школи міг надійти від секретарки торгівельної фірми, яка підгледіла список учасників збройного підпілля в одного з працівників фірми.

— Я вчилася у школі у другу зміну, а доти — працювала у перукарні. Коли прийшла на роботу у перукарню — люди розходилися із базару. На місці, де розстрілювали юнаків, було багато крові. Бачила, як її у склянки набирали — щоб потім поховати по-людськи. Бо ж то — єдине, що залишилося від людей. Коли хлопців розстріляли, тіла повантажили на машину і повезли у невідомому напрямку, — розповіла очевидиця подій Ольга Гнибіда.

Ольга Гнибіда виступає на науковій конференції «Репресії тоталітарних окупаційних режимів на теренах Калущини у ХХ ст.», приуроченій пам’яті учнів Калуської торговельної школи підозрюваних у зв’язках з ОУН (70-і роковини розстрілу). Фото Богдана Яневича

КОМСОМОЛ НЕ ПРОЙДЕ

Найстрашніше те, що і на цій трагічній події багато років кожна влада намагалася спекулювати.

— Відразу по арешті брата батько поїхав у гестапо, намагався домовитися, щоб сина випустили. І вони погодилися — за “кругленьку” суму грошей. Їх збирали всією родиною. Гроші треба було привезти до Станіслава 5 листопада. І, коли 4 листопада батько із братом пішли на залізничну станцію, зустріли чоловіка, який повідомив: хлопців немає серед живих. Тобто, ці люди не проти були отримати гроші навіть за неживого, — стверджує Ганна Прокоп’юк. — А вже за радянської влади приходили люди, які пропонували мені визнати, що хлопці були комсомольцями. Тоді ця історія набула б зовсім іншого відтінку: нацисти розстріляли молодих комсомольців. Я, звісно, не погоджувалася.

Як стверджує директор Прикарпатського музею національно-визвольної боротьби Ярослав Коретчук, така тактика — звична для комуністичної влади. Наприклад, 40 розстріляних у Солотвині борців за волю України вшанували по-специфічному: на їхній могилі встановили пам’ятний знак, написавши, що тут поховані 40 радянських громадян, які протистояли фашистам.

Основним завданням для істориків і краєзнавців є визначення точного місця поховання хлопців. Щодо цього є кілька версій. Яка із них більш імовірна, обговорили під час наукової конференції “Репресії окупаційних режимів на Калущині”, присвяченій 70-й річниці розстрілу учнів торгівельної школи, яка цього тижня відбулася у Калуші.

Краєзнавець Микола Когут навів свідчення сучасників, згідно із якими авто із тілами хлопців рушило до Станіслава. За його словами, є інформація, що їх похоронили у лісі неподалік Боднарова. Дехто із дослідників стверджує, що поховання розташоване між Підмихайлям і Добрівлянами. Хоча, за словами директора історико-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові Степана Лесіва, там поховані, швидше за все, розстріляні учні Перегінської “торгівельки”. Остання із відомих версій поховання — у лісі між Пійлом і Сівкою Калуською.

— У листопаді 2011 року ми з учасниками гуртка юних дослідників національно-визвольного руху дослідили місце ймовірного поховання між Пійлом і Сівкою Калуською. Про це місце нам повідомив один із мешканців Сівки Калуської. Чоловікові місце показала мати, і розповіла, що у листопаді 1943 року поверталася зі школи, і побачила у лісі авто, з якого скидали тіла людей. Перелякавшись, поспіхом обминула те місце. Але підсвідомий страх у людей залишився і досі. Бо, даючи свідчення, чоловік, навідріз відмовився підписуватися під ним. Просив краєзнавців посилатися на жителів Сівки Калуської, — каже Богдан Яневич. — Проте, ми з юними дослідниками національно-визвольного руху обстежили те місце. Виявили, дійсно, там могилу розміром 3Х4 метри. Питання: чи там може вміститися 13 тіл? Хоча, поряд є досить велике поховання. Той ліс — це, практично, суцільні поховання жертв репресій.

За словами краєзнавців, для подальшого дослідження необхідні розкопки. А, як попередили калуських краєзнавців, за несанкціоновані розкопки — штраф 100 тис. гривень. Разом із тим, делегати конференції вирішили звернутися до обласного осередку товариства “Меморіал”, щоб отримати допомогу в організації санкціонованих розкопок.

Разом із тим, у Калуші є пам’ятний знак розстріляним учням торгівельної школи — на орієнтовному місці їхнього розстрілу. Без сумніву, це відкрило б не менш жахливі подробиці. Наразі ж жахає навіть сам факт злочину, і — ті думки, з якими молоді хлопці покидали життя. Померли за все і ні за що.

ВІКНА ¹⁶