Судячи з усього, дефіцит солі на прилавках магазинів не особливо засмутив мешканців Прикарпаття. Адже така ситуація на ринку цього продукту змусила мешканців сіл, зокрема із таких колишніх районів, як Долинський, Рожнятівський і Калуський,  згадати ті часи, коли їхні прадіди кустарним методом отримували сіль, яка була придатною для харчування.

Тож недавній телесюжет «ТСН», в якому глядачі побачили, як  люди з відрами та бутлями прямують до соляних криниць, викликав водночас подив, усмішки, а ще й впевненість у тому, що Україна без солі не залишиться.

Але загальний ажіотаж на цей продукт і боязнь залишитися без нього, призвели до того, що в села нашого краю, де є соляні криниці, стали приїжджати мешканці сусідніх регіонів.

Варто згадати, що сіль на Прикарпатті селяни виварюють століттями. І хоча цей процес простий технологічно, але важкий фізично. Ропу з каструлею слід спочатку поставити на вогонь, а коли вона закипає, то сіль кристалізується у дрібний пісок. Тож на практиці, як стверджують сучасні солеварники, щоб виварити повну каструлю ропи та отримати сіль, слід витратити близько п’яти годин, постійно помішуючи розчин, аби сіль не пригоріла.

За словами «героїні» сюжету «ТСН», з 5 літрів ропи виходить кілограм харчової солі. Але частина краян не витрачає час на виварювання, а використовує саму ропу, яку додають у  страви, а також при квашенні та консервуванні.

Прокоментувати ситуацію щодо можливості відновлення промислового виробництва солі як на Прикарпатті, так і безпосередньо на Калущині ми попросили місцевого науковця, спеціаліста ДУ «Державний науково-дослідний і проектний інститут основної хімії», що нині функціонує на базі Калуського «НДІ Інститут галургії», Юрія Садового.

– Наприкінці 18 століття, – розповідає Юрій Віталійович», – на Прикарпатті було близько 100 підприємств та підприємців, які виварювали сіль, зокрема в таких населених пунктах, як Долина, Болехів, Калуш. Але за часів Австро-Угорщини кількість виробників солі суттєво зменшилася. Залишилося близько 9 солеварень і кожна виварювала в середньому 9-10 тисяч тонн солі в рік. Ринками її збуту були не тільки навколиші регіони України, а й країни Прибалтики та всієї Європи. На Калущині в той час сіль виварювали в Новиці, Завою та в самому місті.

Що стосується перспектив відновлення солевиробництва на Прикарпатті то, за словами Ю. Садового, технічно це зробити не складно.

– Головне – вирішення питання фінансування проєктів, – наголосив він. – Потужність цих підприємств теж буде невисокою – до 10 тис. тонн продукції в рік. Сьогодні таке підприємство, яке вважається вже музейним експонатом, є в Дрогобичі, яке частково задовольняє (до 5 відсотків) потреби населення України. Ми вже вивчали можливості збільшення кількості таких заводів з виробництва солі й дійшли висновку, що найкращі можливості для цього є в тому Дрогобичі, а також у Долині.

Що стосується нашого регіону, то найвигіднішим бачиться розвиток на Рожнятівщині Верхньострутинського родовища солі. Саме до нього в свій час проявляло зацікавленість підприємство «КАРПАТНАФТОХІМ», але в силу багатьох причин, зокрема й супротиву місцевої громади, впровадження цього проєкту було призупинене. І це, я вважаю, було помилкою. Бо коли сьогодні ми будемо думати лише про збереження природи, то матимемо серйозні проблеми в країні щодо розвитку промислового виробництва. Адже, коли мислити такими категоріями, то в свій час не варто було розвивати вугільну і металургійну промисловість на Донбасі, розробляти калійні родовища в Калуші й т. п.

– А чи не можна відходи виробництв, що нині є в Домбровському кар’єрі, хвостосховищах використати для промислових потреб, а також виробництва кухонної солі? – цікавлюся.

– Порівнянно з проєктом у селі Верхній Струтин, переробка відходів виробництв у Калуші є більш затратним процесом, який швидше всього не передбачатиме виробництва солі, яка придатна для харчової промисловості, зважаючи на наявність у цих відходах багатьох хімічних речовин. Але ця ідея теж має перспективи для дослідження й обговорення.

Записав Степан Василів.

Нафтохімік ⁰