— У нас якось так склалося, що, зазвичай, люди цікавляться музеями, коли “горить”: приїжджають родичі з-за кордону, знайомі, треба їх кудись відвести, щось показати. Звісно, на відвідуваність впливає стан у країні, війна, наявність матеріальних проблем. Бо, відповідно, люди перебувають у стані депресії. Але, скажу так, ті, що цікавилися, і далі цікавляться, відвідують. Правда, багато людей, які цікавляться, їдуть з Калуша до Львова, Києва, інших міст на навчання, роботу і, як правило, там залишаються. Та й загалом — в тих містах, де є студентська молодь вищих навчальних закладів, відвідуваність музеїв, культурно-мистецьких заходів вища. 

Хоча музеї і виставкові зали — це культурні осередки, тому очікувати, що до них стоятимуть черги, як за гарячими пиріжками, — не варто. Приходять стільки, скільки приходять. Відвідуваність залежить від періоду року, від того, що експонується в той чи інший час, чи місцева,

 чи не місцева виставка та ін. 

— Це краєзнавчий музей та арт-галерея, що розміщені в одному приміщенні на вул. Шевченка, 9; виставкова зала (вул. Дзвонарська, 5); музей-оселя родини Франка (вул. Івано-Франківська, 22) та меморіальний музей Калуська в’язниця (вул. Січинського, 3). У краєзнавчому музеї зараз якраз працюємо над основною експозицією, яку плануємо завершити до 20-ї річниці з дня відкриття музею, фактично до кінця року. 

На Андрея, 13 грудня 2016, після капітального ремонту відкрився музей-оселя родини Франка, присвячений Іванові Франку та його родині. Після ремонту збільшили площу експозиції, є на що глянути. Тепер музей має експозицію ще й на другому поверсі. Тут — стилізована бойківська хата. 

Щодо меморіального музею Калуська в’язниця, то минуло близько місяця, як нам повністю передали приміщення. Зараз займатимемося внутрішніми роботами. Звісно, час від часу будуть тимчасові виставки, проте експозиції як такої ще нема, тільки працюємо над тематикою і експозиційним планом. У виставковій залі, окрім виставок робіт різних авторів, проводяться майстер-класи для дітей. 

— Музей, як завжди говорив і кажу зараз, — це місце, простір, де людина може розвиватися. Якщо людина відвідує музейні заклади, то вже має бажання довідатися щось. Якщо є таке бажання, його завжди треба підтримувати. Тому, напевно, основна мета музею — створення простору для розвитку, освіти. 

— Мета музею, як на мене, не так “трястися” над кожним експонатом, як формувати у людей розуміння їх цінності. Бо можна “трястися” над стародруками, а насправді вони нікому можуть бути не цікаві. Чи, наприклад, тільки малій кількості людей. Музеї на території Європи, США вже почали відкривати фонди, бо якщо довго їх закривати, тим самим ми відштовхуємо людей, які цим цікавляться. Відповідно створюємо штучні бар’єри між музеєм і відвідувачами. Ми також дали можливість студентам працювати з фондовими книгами, з тими книгами, що по суті є скелетом музею. 

— Для початку треба розмежувати поняття ціни і цінності. Так, наприклад, маємо в фондах зуб мамонта. І хоч його можна знайти на так званому чорному ринку за певною ціною, проте для нас це цінність, адже будь-який серйозний краєзнавчий музей мусить мати щось від мамонта (сміється, — авт.). Цінністю є колекція робіт Петра Савчина. Вони мальовані в стилі примітиву, так званого наївного мистецтва, але вони зображають тогочасну історію. Його роботи більш відомі в Києві. Музей голодомору час від часу бере в нас кілька робіт для експонування. Це, звісно, навіть гордо, що з маленького провінційного музею беруть до столиці фондові роботи. Хоча, наприклад, роботи Савчина свого часу були придбані за символічну ціну. Цінністю є, безперечно, нові розділи на тематику АТО, Майдану, які маємо, завдячуючи волонтерам. Цінністю є рештки кераміки, які знайшли після розкопок, що відбувалися з 2015 року в Калуші. Розкопки проводилися на вулиці Грушевського. В 2016 році — біля приміщення Центру технічної творчості. 

— Коли щось шукаєш і є запал — це знаходиться. Єдине питання — де шукати, як і скільки часу піде. І, звичайно, розкопки потрібні, але не можна проводити їх стихійно. До того ж, треба мати експедиційну групу, яка матиме дозвіл, або брати на роботу археолога, який буде мати відкритий археологічний лист, в якому прописано, що він має право займатися розкопками. Але, звісно, якщо займатися розкопками серйозно, можна багато дізнатися цікавих фактів. Так, якщо тільки говорити про Калуш, офіційна згадка його заснування — 1437 рік. Проте дехто з науковців має гіпотези, що Калуш набагато древніший. І було б добре знайти докази. 

— Частину допоміжного фонду краєзнавчого музею, частину фонду Калуської в’язниці ми відселили в приміщення Січинського, 6. Тому ця проблема наразі менш актуальна, хоч це не означає, що вона не виникатиме згодом знову, адже ми і надалі збираємо фонди. Є спеціальна фондовозакупівельна комісія, що діє при музейно-виставковому центрі. Минулого року закупили 3 роботи у Богдана Шляхтича, цього року — кілька робіт Володимира Безрукого, одну роботу Віктора Коніва, кілька робіт краєзнавчого напрямку. Загалом за 2016 рік було придбано 14 робіт. За січень нам принесли 5 керамічних горщиків, зараз встановлюємо, з якого вони століття, а ще — монети, медалі, деякі документи. Інколи, якщо щось цікаве трапляється, працівники музею з власної кишені купують цінні експонати, які не є дорогими. 

— Є голова комісії, експерти, які мають відповідну освіту і є незалежними. Тобто ми на їхню думку ніяк не впливаємо. Звісно, враховується ціна-якість, багато інших факторів. Перевага надається роботам місцевих авторів.

— Молодіжний центр, як на мене, дуже потрібен. І дуже добре було б, якби ми його зреалізували. Чи буде цей центр в друкарні чи в іншому приміщенні — не так і важливо. І це, насамперед, не так потрібно для молоді, як для міста, його  майбутнього.

— Екскурсії будуть, адже бачили зацікавлення калушан, що тішить. Правда, конкретної дати зараз не назву. Бо вийти з приміщення — це дуже добре, але, передусім, треба зробити експозицію в самому музеї, якщо люди до нас прийдуть після екскурсії, щоб було чим зустріти і зацікавити. 

— Так, але тут велика подяка волонтерам проектів, бо без них ми б не організували всього, що було організовано. Коли робимо подібні заходи, з’являються люди, які про нас не знали раніше. Дивуються, що музей з 1997 року працює, відтак починають відвідувати виставки. Тому такі проекти, фестивалі є свого роду популяризаторами музеїв. 

— Це справа смаку. Мені можуть подобатися одні, іншим — інші. Загалом треба просто цікавитися і хотіти бачити, а цікаве щось можна знайти в будь-якому музеї. Наприклад, у Львові можна відвідати етнографічний і художній музеї. У Івано-Франківську — краєзнавчий музей або навіть так званий “Бастіон”. Як на мене, це дуже правильний підхід — організувати торговельні площі разом з мистецьким центром. Тоді навіть люди, котрі не цікавляться мистецтвом, йдучи в крамницю, бачать виставлені роботи, затримуються біля них, з часом звикають і вже спеціально йдуть на виставки. 

— Визначати, що буде цінністю з часом,  це дуже велика відповідальність. Узагалі правдива історія — дуже велика відповідальність. Тому музейникам треба говорити основне і не говорити зайвого, формувати фонди музеїв і зацікавлювати людей.