9 травня: день перемоги?

            Завершення Другої Світової війни Європа та весь світ святкують не 9-го, а 8 травня. Це тому, що саме 8 травня 1945 року було підписано Акт про капітуляцію фашистської Німеччини.

            Лише у Радянському Союзі цю дату змістили на 9 травня. Як аргумент наводиться те, що нібито у той час, коли підписували угоду, «за Москвою» вже було 9 травня. Очевидно, що це було зроблено для того, щоб вирізнити особливий вклад  СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік) у перемогу над фашизмом.

Більше того, насправді і після 8-го і після 9-го травня Друга Світова війна не завершилася. Це сталося лише 2 вересня 1945 року. Багато українців воювали ще на Далекосхідному фронті проти японців.

            А війна за свободу і незалежність України тривала ще, як мінімум, десять років. Щоправда, воювати українцям уже довелося проти нового окупанта – радянської влади. З цим окупантом.

            Друга світова війна – це кривава, трагічна сторінка в історії усієї Світової та Європейської цивілізації. Внаслідок узурпації влади тоталітарними режимами – комуністичним і нацистським, сталінізмом і гітлеризмом, постраждали більшість європейських націй, і представники української в найповнішій мірі. В той час, як саме зло у формі антилюдської тоталітарної системи так і не було подолане. Один імперіалізм переміг інший, і ще довго, після закінчення війни, тероризував як європейські, так і власний народ. Це продовжувалось аж до розвалу "імперії зла", "тюрми народів" – Радянського Союзу.

            Для нас, для України закінчення в Європі війни 1945 року не принесло волі, хоча Україна внесла в поконання нацизму свою велику частку, сім мільйонів людських життів і зруйновану господарку. Нам не дозволено скористатися з прав проголошених Атлантичною Хартією, хоч ми розпочали опір фашизмові вже в 1938 році на Закарпатті та в рядах Польського війська в 1939 році. Українці воювали властиво в багатьох арміях по стороні Об’єднаних Націй, в арміях канадській, американській, польській і ЧА. Вигнання з української землі німців і їх союзників не принесло нам волі і вільного державного життя, бо наступила заміна лише зміна окупанта. Новий/старий окупант продовжував далі війну проти українського народу, застосовуючи випробувану зброю, - голод. депортації населення, в наслідок чого населення в УРСР в роках 1946/47 зменшилось майже на два мільйони. Про це пів століття нам було заборонено знати.

         Друга Світова війна

            Після большевицького перевороту в Росії і захоплення ними влади, В.І. Ленін, німецький агент, а тепер вже голова Совнаркому РСФСР, нагально почав змагати до замирення з Німеччиною, всю військову силу з німецького фронту спрямував проти молодої Української держави – Української Народної Республіки (УНР). Німеччина була властиво першою державою, яка де-юре визнала совєтський уряд Росії і вже в квітні 1922 року в Рапалло (Італія) був укладений широкомасштабний трактат між Німеччиною і Совєтською Росією. Порушуючи міжнародні санкції накладені на Німеччину Версальським мирним договором Росія уможливила Німеччині відродити її військові кадри. Роками в російських військових школах, на російських полігонах і аеродромах і в російському небі здобували знання і досвід аси майбутнього Вермахту, - офіцери і інженери на чолі з головним гітлерівським танкістом Ґудеріаном. Вони не лише здобували військове знання і досвід, але також пізнавали Росію, що теж мало своє значіння. Так почав відроджуватись німецький мілітаризм.

            Ця співпраця Москви і Берліна тривала аж до приходу до влади Гітлера, одинадцять років. Тут належить пригадати, що в виборах до парламенту 1932 року німецькі комуністи, за рекомендацією Москви (Комінтерну) голосували на націонал-соціалістів, чим допомогли їм легально і мирно перебрати в країні владу. Формальну передачу влади нацистам зробила в парламенті Клара Цеткін. Видно, що Москва на щось розраховувала. Про все це промовчується, або пишеться загальники в роді: «обидва уряди погодилися застосовувати принцип найбільшого сприяння під час врегулювання взаємних торговельних і господарчих відносин» тощо».

            Після семирічної перерви стосунки двох держав знов віджили в серпні 1939 року підписанням у Москві угоди, яка отримала назву «пакт Ріббентроп-Молотов». На диво швидко і сквапливо Москва відгукнулася на пропозицію Берліна укласти «мирний договір». Згідно з цим договором було визначено границі територіальних і політичних інтересів обох держав в Європі. Німеччина отримала відкриту дорогу нападу на Польщу, що дало початок Другої світової війни, а СССР нападу на Фінляндію і анексію Прибалтики і участь в поділі Польщі, коли то війська обох держав зустрілись на параді в Бресті над Бугом. Окрім того Москва майже два роки спомагала Гітлера нашим хлібом, сировиною, військовою наукою аж до 22 червня 1941 року. Отже Москва є співвідповідальна за злочини нацизму в Європі і цього не змінює факт, що сама стала об’єктом агресії Гітлера.

            Як вже згадувалось СССР активно готувався до війни від свого заснування.. Після підписання пакту Ріббентроп-Молотов 1939 року і установлення демаркаційної лінії на західному пограниччю день і ніч будувались військові об’єкти: полігони, аеродроми, укріплення і т.зв. «доти».(довготривалі оборонні точки), бензосховища та інші. До тих робіт, де основною робочою силою були «стройбати», військо зганяло по нарядах місцеве населення з підводами. Для потреб будови військових об’єктів вирубували старі соснові і дубові ліси. День і ніч поповнювались гарнізони новими військовими частинами різних формацій, які часто свою далеку дорогу на нове місце призначення йшли пішки. За доступними вже архівними матеріалами напередодні нападу Німеччини на СССР 22 червня 1941 року на західній границі було розташовано майже 9 мільйонів совєтських військових. Це багато більше ні було по стороні Німеччини. Де ж вони поділися і чому не ставили дієвого опору агресорові? - бо організованого відступу їх не вчили. З точки зору місцевих командирів напевно свою роль відіграв момент заскочення, несподіваного нападу німців, хоч зосереджування німецького війська на границі цвірінькали навіть горобці. Але цим годі все пояснити, хоч так десятиліттями нам товкли в голови. На схід з боями відступило тільки 980 тисяч війська, більш-менш 10%. А решта? Два мільйони здалось німцям в полон склавши зброю, півтора мільйона здалось зі зброєю в руках, 500 тисяч німці захопили при різних обставинах; один мільйон червоноармійців стали дезертирами (із них 657354 солдатів було виловлено, 10200 розстріляно, інші зникли безвісті); один мільйон розвіялось по лісах а 800 тисяч було вбито і поранено. Хватить... Чому так сталося? Одним несподіваним зрадницьким нападом вчорашнього союзника не можна всього пояснити. Не можна пояснити чому мільйонна армія здавалась ворогові в полон зі зброєю в руках. (Мабуть треба признати рацію Сталіну, що то були зрадники, зрадники Сталіна і його держави, але не народу). Справа мабуть в тому, що солдати і командири РККА в своїй більшості не хотіли захищати Країни в якій жили і влади під якою жили. Повіривши в брехливу німецьку пропаганду здавались в полон і тяжко за це заплатили в таборах, які були сталися для мільйонів таборами смерті. Але це не змінює факту який заіснував. Процес морально-політичного розкладу ЧА посилився її коротким (1939 – 1941) перебуванням на теренах новоприєднаних до СССР Західної України і Білорусії та Прибалтики, яких вони визволяли з під буржуазного капіталізму.

            Процес розкладу армії і населення, що виявився на початку війни, стримало, треба вважати, дві обставини: нелюдське трактування полонених червоноармійців німцями в таборах та реалізація німецької колоніальної політики на окупованих територіях і... сталінський Указ № 227 від 28 липня 1942 року про створення заградотрядів НКВД для виловлювання дезертирів і карання їхніх сімей.

            Величезні військові людські втрати, які понесла ЧА в ході війни, окрім вже згаданих були спричинені, що армією керували командири часів революції і амбіціями Сталіна і його маршалів. Для прикладу: здобуття оточеного зо всіх боків Берліна в 1945 році коштувало 300 тисяч життів совєтських солдатів. Щоб освятити 1 травня? Справді, годі «умом понять», хоч Сталін у своєму тості за російський народ 24.05.1945 року, дещо пояснює:

«Іной народ моґ би сказать Правітєльству: ви нє лправдалі наших ожіданій, уходітє прочь, ми поставим другоє правітєльство, котороє заключіт мір с Гєрманієй і обєспєсіт нам рокой. Русскій народ нє пошьол на ето, ібо вєріл (підкреслення моє) в правєльность політікі своєґо Правітєльства і пошол на жєртви..» (Про берлінську компанію1945 року дуже реалістично і критично писав її учасник. Російський письменник Астаф»єв з Красноярська, чим викликав на себе гнів генералів).

            Якщо заглянути в солідну академічну працю — «Историю Второй мировой войны 1939-1945» в 12 томах, яка видана за часів Л. Брежнєва (у 1973-1982 роках), то побачимо, що й там є багато брехні. В цьому виданні ви знайдете дещо цікаве. Виявляється, що в Радянському Союзі були не тільки невідомі солдати, а й «невідомі» посли, командуючі арміями, наркоми і навіть «невідомі» прем’єри.

            Візьмімо хоча б героїчну оборону Києва. Його захищала 37-а армія. На превеликий жаль, імені командуючого армією в четвертому томі «Истории» немає. Якийсь безіменний командуючий. А насправді командував 37-ю армією генерал-майор А. А. Власов. Це той же Власов, котрий спочатку захищав Київ, армія якого потрапила в оточення, потім він вийшов з оточення і командував 20-ю армією, котра відзначилася в боях під Москвою. Пізніше Власов отримав звання генерал-лейтенанта, був заступником командуючого Волховським фронтом і командувачем 2-ї ударної армії, котра опинилася в німецькому оточенні влітку 1942 р. Це той же Власов, котрий потрапив у полон, пізніше співпрацював із німцями та очолив РОА («Русскую освободительную армию».

            Знаменний факт, якого не знає історія війн, мимо страхітливої долі полонених червоноармійців в німецьких таборах, і реалізації політики «герренфольку» на окупованих німцями територіях, їм вдалося створити російські військові формації при німецькій армії, а також поліційні відділи з полонених совєтських солдат, які героїчно воювали проти Червоної армії, проти «своїх» і то аж до закінчення війни. Історія не записала випадку, щоб якийсь російський відділ німецької армії перейшов на сторону ЧА, а бувало якраз навпаки, під час боїв червоноармійці здавалися «власовцям».

            Що характерне, власовців, взятих до неволі і тих, яких Західні аліанти передали в СССР, не судили. Їх по перевірці в т.зв. фільтраційних таборах вислали на «вільне посєлєніє» в «оддальонних регіонах страни». Судили і стратили лише членів керівництва КОНР і РОА. Розумійте, народи, бо учасників військових формувань національних меншин СССР: калмиків, козаків, азерів, татарів всіх поголовно судили і розстрілювали, хоч вони були, як згадувалось, кількісно кілька нулів після коми в стосунку до російських німецьких формувань. Яка була причина, що росіяни так масово служили у німецькій армії проти власного краю? Всього не можна віднести до бажання вирватись із таборів полонених і врятувати життя. Про дезертирство з РОА історія не записала фактів.

            Російські дослідники подають, що в 1942 - 45 роках в рядах німецької армії, в німецьких мундирах служило понад 2 мільйони росіян, у своїй більшості колишніх полонених червоноармійців. Окрім того німці створили суто поліційну Русскую Освободітєльную Народную Армію (РОНА) під командою к/кап. ЧА М. Камінського; Русскую Національнальною Народною Армію (РННА), бригаду «Дружина» та інші. А. Солжєніцин пише, що в самій РОА служило 700 тисяч солдат. Явище колаборації з одним окупантом проти другого в історії відомі віддавна. Так поконана Франція дала німцям Французький добровольчий легіон до боротьби з большевизмом (33 дивізія гренадерів) в складі Вермахту, створений в 1940 році. Однак всі вони, разом з кількома відділами національних російських меншин, були радше символічні і кількісно в порівнянні з російськими військами в складі Вермахту становили, мізерний відсоток.

            В офіційних джерелах навіть тепер розповідають про «мирний СРСР», що став жертвою раптового неспровокованого нападу з боку свого головного стратегічного союзника (про що воліють не згадувати) – нацистської Німеччини. Розповідають про величезну перевагу німецького вермахту, кількісну і якісну, в літаках, танках, живій силі, артилерії тощо (що є брехнею), що причиною поразки Червоної армії влітку 1941 року була нестача набоїв, мін, паливо-мастильних матеріалів і таке інше (що також є брехнею). Дещо обережніше і майже пошепки кажуть про те, що рівень воєнного мистецтва червоних генералів «трохи» поступався рівневі професіоналізму німецьких колег.

            Але є речі, що й сьогодні на всьому постсовєтському просторі є справжнім табу (а не лише в Росії). Про ті речі не заведено говорити, ніби їх не було. А вони були. Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.

            Західний фронт лише за перші 17 днів війни втратив полоненими й дезертирами понад 300 тисяч бійців? І це при тому, що умови природи театру військових дій (Білорусь) дають ідеальні можливості для оборони та партизанської війни… Як розповідали місцеві мешканці, «наприкінці червня 1941 року район шосе Волковиськ-Слоним було завалено кинутими танками, автомашинами, що згоріли, розбитими гарматами так, що прямий рух і рух в об’їзд на транспорті був неможливий… Колони полонених сягали 10 км завдовжки…». Дуже часто колону полонених червоноармійців, що становила 5-10 тисяч осіб, охороняли 3-5 німецьких солдатів з гвинтівками, а інколи вони рухалися в німецький тил узагалі без будь-якої охорони…

            Але в той же час почалася масова втеча партійного начальства і керівного складу НКВД (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ) – НКҐБ, що також не дуже прагнули віддати своє життя за ідеали комунізму. Величезна перевага Сталіна в танках негайно «розтанула» через те, що, як з’ясував і довів чіткими розрахунками російський історик Солонін, совєтські танки було масово кинуто їхніми екіпажами. Мільйони військових уважали за краще рятувати власне життя, а не лягати трупом за московське Політбюро…

            Як пише той таки Марк Солонін, «мільйони солдатів Червоної армії кинули зброю і розійшлися по лісах…». Сталінський терор перестав магічно впливати на його підданих на тлі нацистського терору, Сталін утратив дуже важливу монополію на терор. Створена ним велетенська терористична машина вже не працювала так бездоганно, як у мирний час. Крім того, з’явився вибір – служити одному диктаторові, іншому чи спробувати взагалі нікому не служити.

            Совєтські військовослужбовці в 1941 році однозначно проголосували проти сталінської диктатури. Нічого феноменального в цьому немає. Досить згадати, як «червоні кхмери», що захопили владу в Камбоджі та за три роки примудрились знищити 3 мільйони її населення з 8-ми, довели народ до такого стану, що під час вторгнення в Камбоджу в’єтнамських військ він не став захищати людожерський режим, хоча історично взаємини між кхмерами і в’єтнамцями були доволі складними. В’єтнамську армію зустрічали як визволительку.

            Як стверджують деякі історики, після першого тижня війни Сталін впав на якийсь час у стан прострації. Є підстави вважати, що це було викликано розумінням справжніх причин катастрофічної поразки Червоної армії. І коли совєтська армія таки ж почала як слід воювати, Сталін також не мав ілюзій щодо причин цього. Виступаючи в листопаді 1941 року, Сталін прохопився, сказавши: «Дурнувата політика Гітлера зробила совєтські народи його ворогами». Абсолютно правильно. Ті народи у складі збройних сил СССР почали добре воювати, коли на окупованих територіях переконалися, що Гітлер нічим не кращий від товариша Сталіна, побачили, що Гітлер не є альтернативою Сталіну. Але якби політика Гітлера була розумною, то що чекало би комуністичну партію і Радянський Союз?

             Вбачаючи в гітлерівцях загрозу більшу від більшовизму, США  надали СССР  величезну допомогу. Про це засвідчують наступні цифри:

Воєнних літаків.....................................................7 925 штук

Джипів, легкових автомобілів............................. 50 500 штук

Вантажних машин.................................................42 700 штук

Мотоциклів............................................................35 000 штук

Дорожно-будівельних машин..............................18 000 штук

Важких транспортних машин..............................13 400 штук

Локомотивів...........................................................1 980 штук

Товарних вагонів...................................................11 155 штук

Кораблів..................................................................123 штуки

Криголамів..............................................................3 штуки

Танків.......................................................................7 000 штук

Арт.гармат...............................................................13 000 штук

Автоматів.................................................................13 630 штук

Вибухівки.................................................................136 000 тонн

Харчив.......................................................................3 820 900 тонн

Бензину і дизпалива.................................................2 541 000 тонн

Хімічних і медичних речей.....................................690 000 тонн

Сталі...........................................................................3 317 694 тонн

Алюмінію, міді, цинку, нікелю...............................350 000 тонн

Військового взуття....................................................1 500 000 пар

Тканин........................................................................240 000 000 метрів

Шкіри..........................................................................50 000 тонн

            Ці цифри засвідчують, хто ж насправді здобув перемогу над фашизмом. Цю перемогу здобули західні держави, оснащені могутньою на той час зброєю, які воювали розумно, всіляко оберігаючи своїх вояків, які не кидали безборонних людей в цивільних мундирах на штурм німецьких укріплень.

            Цю перемогу здобув також СССР завдяки допомозі США, а також завдяки загибелі мільйонів солдатів, яких, як гарматне м’ясо, часом без необхідності, кидали в бій “геніальні” полководці.

            Демографии й донині продовжують підрахунок втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни 1939-1945 років. Оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб. Загальні втрати Німеччини - трохи менше 6 мільйонів.

         Україна у Другій Світовій війні

            Для України на відміну від визволених західними союзниками Бельгії, Данії, Норвегії, перемога 1945 року не стала перемогою свободи, демократії і національного суверенітету.

            На превеликий жаль, ми досі не маємо правдивої історії, яка б ефективно висвітлювала ті далекі і трагічні події як нашого українського народу, так й інших народів Європи. Багато авторів історичної «правди» намагаються «не допустити переписування історії».

            Україна насправді належить до тих країн, які найбільше постраждали у роки Другої Світової війни. Трагедія нашої країни полягала, власне, у тому, що Україна як держава – не існувала. По суті, український народ використовувався як гарматне м’ясо у боротьбі за чужі інтереси.

            Це була чергова війна, у якій українці вбивали один одного в чужих арміях та за чужі інтереси. Наші співвітчизники воювали практично від самого початку війни - від вересня 1939 року, аж до кінця - до вересня 1945 року.

            Хоча українці воювали в усіх арміях, які перебували на території нашої держави, єдиним справжнім незалежним українським суб’єктом була Українська Повстанська Армія (УПА), яка блокувала сотні тисяч німецької армії, ослаблюючи фронт. Ця структура була створена без якоїсь зовнішньої підтримки безпосередньо українцями і впродовж усієї війни послідовно відстоювала інтереси нашої держави.

             Безперечним для нас є факт участі у боротьбі з тоталітаризмом воїнів Української повстанської армії, інших військових формувань. Вважаємо, що і їх маємо пошановувати як борців за незалежність нашої держави.

            Також ми тепер дізналися про таємні протоколи до пакту Молотова-Ріббентропа, про спільний «парад перемоги» радянських та німецьких військ у Бресті після розгрому Польщі 1939 р., про договір «Про дружбу та кордони» від 28.09.1939 р. між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом. Ми також дізналися про те, як «друг» А. Гітлера Й. Сталін до останнього дня перед початком радянсько-німецької війни в червні 1941 року забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством. Не гріх також нагадати, що в роки Голодомору, коли в Україні вимирала більшість сільського населення через «вимітання» в селян до зернини, Сталін у 1933 році вивіз із України до Німеччини 8 мільйонів пудів добірного зерна. А в цей час в Україні через голод панувало людоїдство. Поїдали навіть мертвих, батьки убивали своїх дітей і поїдали їх. Про це сталінсько-брежнєвська історія замовчує.

            Тепер, коли СБУ України розкрила таємні архіви, ми взнали про масові розстріли ув’язнених у Львові, Вінниці та інших містах України влітку 1941 року, про те, хто насправді підірвав Дніпрогес і Успенський собор Києво-Печерської лаври.

            Загальні демографічні втрати України - включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, - становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

            Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік.            

            Населення Києва зменшилося за 1941 – 1943 рр. у 5 разів, залишилося тільки 180 тисяч.

            То ж втрати цивільного населення України: 5,5-6 мільйонів чоловік, понад 2,5 мільйони уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 мільйонів осіб.

            Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід - це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра - 2,4 мільйони остарбайтерів із 2,8 мільйона радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство!

            На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок (40% всіх міст СРСР), 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, cпалено 319 тисяч господарств, на Лівобережній Україні зруйновано що четверту хату. Знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ (Науково-дослідний інститут); а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС (Машинно-тракторна станція).  Виведено з ладу 10 магістральних залізниць, 5,6 тисяч мостів.

            Загальні збитки на суму 1 трильйон 200 мільярдів крб.

            І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу.

            А ще - життя й покалічені "визволителями" долі людей у повоєнне десятиліття.

            За 1944-1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині було репресовано, лише за офіційними даними, 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисяч, убито понад 153 тисяч, виселено за межі України 203 тисячі.

             У війні загинув кожний п’ятий українець.

             Всього українців у Червоній армії - 6 мільйонів.

             Кінець 1943 – поч.. 1944 року:

• 1 Український фронт – 200 тисяч українців
• 2 Український фронт – 66 352 українців
• 3 Український фронт - 140 882 українців

            1944 рік – частка українців сягала 80 % всього особового складу. Серед фронтовиків уціліло тільки 3% з загальної кількості. Всього загинуло 7 мільйонів українців ( росіян – 1,8 мільйона), військовополонені – всього 5,7 млн. осіб.

            Щоденно у таборах військовополонених помирало 2 500 осіб. Всього у полоні загинуло 3,7 млн чоловік, щонайменше третина – українці.

            Українцями було багато знаменитих командирів – Йосип Апанасенко, Андрій Єременко, Михайло Кирпонос, Родіон Малиновський, Яків Черевиченко, Семен Тимошенко, Іван Черняховський, Іван Кожедуб, Микола Попель (єдиний, хто зміг затримати просування німецьких танків у червні – липні 1941 року), Георгій Кулик, Костянтин Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Павло Рибалко, Яків Федоренко, Р. Деревянко.

            Всього – бл. 300 генералів.

            Українці отримали 2,5 мільйонів бойових нагород (з 7 млн).

            Частка українців серед Героїв Радянського Союзу – 18,2 %, з 115 двічі Героїв Радянського Союзу – 35 українців. Серед них – Олексій Берест, який підняв прапор над Рейхстагом.

            Ці втрати могли бути значно меншими, якби не тактика радянського вищого командування, яка знайшла своє відображення у наказі Ставки «Ни шагу назад!», яким заборонявся відступ. Для стримування відступаючих з працівників НКВД створювалися так звані «заградотряди», чиїм завданням було зупиняти відступаючих кулеметним вогнем. Також поширеною була практика піхотних наступів без належної артилерійської підготовки та авіаційної підтримки, що вело до колосальних невиправданих жертв.

            У світлі вищеподаних фактів слова прем’єр – міністра Росії Путіна В.В. (заява про те, що Росія перемогла б у війні сама – без України та інших республік колишнього СРСР, що саме Росія мала найбільші втрати тощо) є цинічним блюзнірством і зневагою пам’яті усіх загиблих – не тільки українців, а й інших народів тодішнього СРСР: білорусів, грузинів, представників азіатських народів; а також загиблих вояків союзних країн: Польщі, Англії, США, Франції, Чехії, Словаччини – як тих, які воювали на фронтах, так і тих, які боролися у підпільних рухах Опору.

 Підготував

Президент Осередку

Міжнародної федерації бойового гопака

в Івано-Франківській області

Віктор ПАВЛІВ