Серед когорти найбільш таємничих будівель Калуша є будинок Кернера. Точне місце розташування будинку може назвати навіть не кожен краєзнавець. Хоча, родина Кернерів була свого часу однією із найбільш знаних у місті. Однак, “Вікнам” вдалося поспілкуватися із нащадком людини, яка звела будинок, — одним із лідерів єврейської громади Калуша Ігорем Кернером — онуком власника будинку. І тепер Ігор Кернер цікавиться долею будинку, який належав його дідові.

Більша частина давньої забудови центральної частини міста — єврейська. Так, 1910 року у Калуші проживало 8800 мешканців, із яких половина була євреями.

Історія будинку Кернера — така ж бурхлива, як і вся історія минулого століття.

Будинок був зведений більш, ніж століття тому. Там тоді мала жити велика єврейська родина. Однак історія першої половини минулого століття перевернула все з ніг на голову: власників будинку знищили фашисти, а саму будівлю розділили на невеликі квартири і роздали людям.

Будинок розташований нижче від будинку, де колись була розташована книгарня “Букініст”. Тепер тиха вуличка колись була у центрі життя міста.

У Калуші мешкає прямий нащадок власника будинку — Ігор Кернер.

Будинок — один із небагатьох, який встояв після великої пожежі 1914 року, що спалахнула у центрі міста. Тоді росіяни спалили 200 єврейських будинків (весь центр Калуша). Однак, уцілівши після пожежі, будинок уже за кілька років утратив своїх власників. Разом із сотнями євреїв знищили і родину Кернерів. Батько Ігоря Кернера вцілів дивом, оскільки пішов служити до війська, потім — осів у Туркменістані, і тільки після війни повернувся до рідного Калуша. Там застав тільки будинок — усе, що залишилося від рідних.

— Будинок збудував мій дід у 1904 році. Дід і прадід були столярами, тож, неподалік від будинку збудували цех, де виготовляли столярку: вікна, двері, тощо. А будинок звели для численної сім’ї. З часів моїх найперших спогадів про будинок, його вигляд, практично, не змінився. Так, було добудоване щось на кшталт веранди чи ганку з боку вулиці Підвальної, — каже Ігор Кернер. — Коли розпочалася війна, тут проживали мої дід із бабцею, прадід, батько, а також два брати і три сестри батька. Мій батько народився 1920-го року і був найстаршим із дітей. З початком війни батька призвали в армію. Тим часом, у Калуші розпочалися фашистські репресії, були знищені всі представники сім’ї. Батька врятувало те, що він один потрапив під призов. Після війни жив у Ашхабаді (Туркменістан. — Авт.). Там народився і я. А коли після війни повернулися до Калуша, то у будинку вже жили інші люди. Тож, тривалий час я навіть не здогадувався, що будинок — родинна територія Кернерів. Одного разу я навіть був у будинку — у молодості, до служби в армії. Я тоді музикував по весіллях, а одне з них відбувалося саме там. Однак, тоді не знав, що то був дідів будинок. Батько не мав наміру займатися його поверненням, та і неохоче розповідав про будинок. Так, після приїзду до Калуша йому дали однокімнатну квартиру, тож, будинку він вирішив не повертати. Щодо столярного цеху, то, ймовірно, він працював до війни. Однак, потім усіх членів моєї родини, які залишилися у Калуші, фашистські окупанти знищили. Тож, там, мабуть, просто нікому було працювати. Так, після війни там була розташована харчосмакова фабрика: випускали льодяники, мармелад, газовану воду. У дитинстві ми кілька разів бігали на фабрику. Там дітей, звично, пригощали ласощами, з яких особливо запам’ятав "лимонні дольки". Однак, і тоді я не здогадувався, що то — моя фамільна територія.

Єврейська громада міста завжди слідкує за своєю спадщиною, хоча частина їй уже не належить. Так, кілька років тому саме єврейська громада Калуша повстала проти добудови другого поверху у приміщенні нинішньої арт-галереї, яка колись була культурним центром єврейської громади.

Ігор Кернер, у свою чергу, детально вивчає історію будинку, який колись належав його дідові, а зараз цінний, зокрема, тим, що є одним зі збережених автентичних будинків початку минулого століття.

Юлія Баліцька, журналіст

ВІКНА ¹