Цьогоріч минає 340 років з часу переможної битви польського короля Яна Собеського з татарами на землях Калуського староства. Тоді було врятовано тисячі українських невільників від продажу в рабство, призупинено пограбування й розорення краю. Перемога засвідчила активну участь населення Прикарпаття в боротьбі з ординцями.

Найбільш достовірне джерело, в якому розповідається про перебіг битви – це лист безпосереднього учасника подій – коронного гетьмана Яна Собеського (див. Ян Собеський, худ Я. Матейко) до короля Михайла Вишневецького. Матеріали цього листа, написаного Яном Собеським 14 жовтня 1672 року, а також «Щоденника розгрому татар Яном Собеським, маршалком і гетьманом великим коронним у 1672 році», автором якого був, очевидно, один із біографів гетьмана, є найціннішим і чи не єдиним документальним свідченням очевидців про ті події, адже лист і щоденникові записки написані зі свіжих вражень. Згадані джерела виявив у Вілянові під Варшавою бібліотекар Станіслав Пшилецький, який у середині ХІХ ст. займався  опрацюванням рукописів  колишньої королівської бібліотеки.  Віднайдений ним «Щоденник...» охоплює події від 18 вересня до 14 жовтня 1672 року. В ньому  розповідається про боротьбу гетьмана Яна Собеського з татарами, їх переслідування та знищення в битві під Петранкою та Угриновом у середині вересня 1672 року. Важливим джерелом для висвітлення обставин цієї битви є також «Хроніка походу коронного війська супроти жорстоких татар, що поверталися від 4 до 19 жовтня 1672 року». Про цю подію згадується також у «Пам’ятках Яна Хризостома Паска за 1656-1698 рр.». 

Історію цієї висвітлюваної нами у даній статті битви дослідники спеціально не вивчали, але принагідно згадували у своїх працях. Писали про неї польські історики ХІХ ст., зокрема К. Ґурський, Ф. Ключицький, Л. Роґальський, Л. Татомір. Останній докладно описав рейди татарського війська по території  Прикарпаття 12-14 жовтня 1672 року. Про розгром татар на Калущині згадує в своїх дослідженнях і О. Чоловський: «Рештки татарських загонів були розгромлені у Боднарівських лісах, де їх доконали залоги зі Станіславова, Галича, Єзуполя, Тисмениці». «Розпущені  для грабежу чамбули (загони – І. Т.), – зауважував О. Чоловський,  – почергово розгромив Ян Собеський під Краснобродом, Немировом і Петранкою та під Калушем». Тут ідеться про місцевість між Бережницею та Угриновом. Саме про неї згадує у своїй праці  відомий польський історик Януш Паєвський: «Найбільшої поразки татарам гетьман завдав 14 жовтня поблизу Петранки та Угринова. Тут було повністю розбито великий чамбул, а їхній  командувач нурадин, високий достойник кримський, із кількома десятками воїнів утікав лісами, і лише 21 жовтня добрався до головного турецько-татарського табору під Бучачем». 

В українській історіографії про жовтневі події 1672 року в Руському воєводстві писали історики О. Апанович, В. Грабовецький,  Т. Чухліб, згадуються вони і в краєзнавчих виданнях і публікаціях, присвячених Калушу.

Загалом, перебіг цієї битви в історико-краєзнавчій літературі висвітлено лише частково, що пов’язано, насамперед, із браком джерельних матеріалів. До того ж наявна історична інформація нинішніми дослідниками трактується не завжди однозначно. Так Я. Рабінович і              М. Хвостін у своєму нарисі про Калуш, згадуючи події осені 1672 року, зазначили «1672 року війська Яна Собеського, в складі яких були жителі Калуша, розгромили під містом великий загін татар хана Селім Ґірея. Кілька тисяч їх було вбито, 20 тис. узято в полон». У висвітленні цієї події допущено неточність, на яку в свій час звернув увагу краєзнавець М. Миронюк. «Твердження укладачів «Історії міст і сіл УРСР», – зауважує дослідник, – про те, що  поляки взяли в полон 20 тисяч ординців, не відповідає дійсності, бо всі польські джерела мовлять про визволення з полону бранців-слов’ян (маються на увазі  мешканці  Галицької землі – І. Т.), а не взяття в полон татарської орди». 

Наступна помилка авторів нарису вже географічна. Адже історичні джерела однозначно і точно вказують місце битви – це село Петранка Рожнятівського району, яке віддалене від Калуша на 28 км, а від Рожнятова на 12 км, тому твердження, що битва відбулася під Калушем, не відповідає дійсності. Невідповідність тут полягає й у тому, що, за свідченням джерел,  останній бій із татарами відбувся поблизу сіл Бережниця і Старий Угринів на Калущині.

Друга половина XVII ст. була  важким періодом в історії нашого краю. Напруженим залишалося внутрішньополітичне становище в державі. Неспокійним було й міжнародне становище. Незважаючи на васалітет Криму щодо Османської імперії, кримський хан Селім Ґірей (1671-1678 рр.) відчував себе повноправним господарем становища, розцінюючи свою залежність від Порти як чисту умовність. Ще у період Хмельниччини його попередник Іслам Ґірей (1644-1654) допомагав українському гетьманові у війні проти Речі Посполитої. До того ж татари не переставали нападати на польські володіння. Лише на Калущині вони побували у 1616, 1617, 1618, 1621 рр.  Однак, у стратегічно важливих для османів операціях татари все ж зобов’язані були брати участь.

Укладення Андрусівського пере­мир’я 1667 року не змусило турків  відмовитися від непереборного прагнення оволодіти українськими землями, а навпаки підштовхнуло Османів до рішучих дій.

Уже на початку 70-х рр. взаємини Речі Посполитої та Порти ускладнилися, і війна стала реальністю. Татари виступили у складі турецької армії (80-100 тис.) Мехмеда ІV (1648-1687), яка розбила польське військо          на Поділлі й рушила вглиб краю. Зупинити наступ одного із підрозділів татарського війська вдалося лише на території Калуського староства, до якого на той час входили села Добровляни, Довпотів, Загір’я, Підмихайля, Петранка, Пійло, Камінь, Конюшки, Мостище, Новиця, Ріп’янка, Старий і Середній Угринів та інші поселення.

Падіння Кам’янця-Подільського 27 серпня 1672 року завдало потужного удару обороноздатності Речі Посполитої, яка виявилася безсилою перед наступом турецько-татарсько-козацької армії, що продовжувала свій  похід на Львів. Тим часом до Руського воєводства вторглася 30-45-тисячна орда Селім Ґірея. Окремі її загони розбіглися околицями в пошуках здобичі та ясиру. Військо Яна Собеського, оплачуване переважно власним коштом гетьмана, налічувало всього 3000 вершників. Чисельна перевага ворога  змусила коронного гетьмана обрати тактику несподіваних раптових нападів на окремі татарські загони, перейняту власне у самих татар. Збройні сутички з ординцями  тривали від 5 до 14 жовтня 1672 року.

Хан Селім Ґірей, уторгшись на українські землі, поділив свої полчища на три великі групи, що розташували свої коші в Немирові, Комарному й за Дністром. Ці табори були своєрідними опорними пунктами ординців, у яких знаходилося по 10-15 тис. ординців і куди звозили захоплену здобич і ясир. Саме звідси розбігалися дрібні татарські загони по всьому краю навіть у найвіддаленіші глухі куточки, де населення не чекало нападу і де захоплювали найбільше ясир. На Прикарпаття вирушило одне із відгалужень орди під орудою наймолодшого керманича татарського війська Аджі Ґірея.

У поході від полонених татар і розвідки Ян Собеський дізнається про розташування основного татарського коша нурадин-султана (титул другого після калги наслідника ханського престолу – І. Т. ) поблизу Комарна, куди й спрямовує військо. Там знаходилася резервація з ясиром і близько 10 тисяч татар, які, дізнавшись про наближення поляків, почали весь ясир виставляти наперед. Багатьох хворих і старших людей знищували.  Розташувавши слабші відділи по лінії фронту, Собеський дозволив їх потіснити, і коли татари заглибилися в польські лави,  потужнішими силами  завдав нищівного удару з флангів. Татари були розбиті. Звільнено 20 тис. ясиру. Нурадин із  загоном у 1,5 тис. воїнів переправився через Дністер і за Болеховом об’єднався з Аджі Ґіреєм. Переслідуючи татар,  гетьман допускав можливість відступу ординців у знайомі їм Боднарівські ліси. 

11 жовтня частина гетьманського війська перейшла Дністер. Польське військо, проминувши села Мости й Волшче, наблизилося до с. Грушева (нині с. Грушів Яворівського району Львівської обл. – І. Т.), проте ординців там не застало. Тим часом татари, ви­йшовши на Золотий шлях, попрямували до Дрогобича і Стрия. Жовніри, наздоганяючи татар, дісталися Дрогобича, а далі польське військо попрямувало до села Гаї. Тут гетьман отримав  повідомлення розвідки про те, що татари випередили його на два дні маршу і прямують до Боднарівських лісів, які вони можуть обминути  і піти на відомі їм переправи біля Галича, а тоді їх не наздогнати. Тому польське військо, не гаючи часу, вночі рушило на  ординців. 12 жовтня над вечір поляки зупинилися за півтори милі від Стрия і після тригодинного відпочинку продовжили переслідування ворога, який  прямував на Болехів та Долину. Вдосвіта 13 жовтня гетьманське військо підійшло до села Станків (імовірно с. Станькова Калуського р-ну Івано-Франківської обл. –  І. Т.). Місцеві селяни, прийнявши польських вояків за татар, відкрили стрілянину та організовано вийшли в поле гуртом чисельністю у декілька сотень. Ян Собеський пояснює такі дії станківчан тим, що в той час ніхто й не пам’ятав, коли востаннє бачили польських жовнірів у цих краях. Наведений приклад переконливо свідчить про здатність селян до організованої самооборони і навіть наступальних дій проти напасників, а також засвідчує беззахисність краю. 

Тим часом, порозумівшись із селянами, відділи Яна Собеського, після короткого відпочинку, рушили в напрямку Болехова й Долини. Але,  минувши Болехів, гетьман повертає у напрямку Рожнятова, а звідти здійснює нічний 85-кілометровий марш до села Голинь. Випередивши татар, поляки зупинилися за милю (миля у Руському воєводстві дорівнювала 9724 м – І.Т.) від Калуша. Тут розвідники повідомляють Собеському, що нурадин уже біля Болехова і там об’єднався із військом Аджі Ґірея, привіши йому 1,5-2 тис. вершників. Однак увесь ясир залишив біля Комарно. Інша ж частина татарського війська, минувши Самбір, Стрий, Болехів, Долину, пішла в напрямку Галича на переправи. А щe одна просувалася в напрямку Боднарівських лісів. Олександр Чоловський зауважує, що «татарські «летючі» загони в цей час завдали шкоди монастирю в Єзуполі, забрали волів у с. Узень і продовжували спустошення.  Це було видно за полум’ям пожеж, які вони залишали після себе. Тим часом розвідники повідомили гетьману Собеському, що татарам  відомо: у Боднарівських лісах готуються засідки. Тому вороги повертатимуться та проходитимуть поблизу Калуша. Але цим донесенням гетьман, очевидно, не довіряв. Він негайно відправив вістунів до найближчих замків у Калуші, Новиці, Рожнятові з наказом, аби селяни поспішно виходили зі зброєю, яка в кого є, до лісу на цілу ніч, щоб остаточно закрити засіками і завалами прохід татарам. Ці своєрідні пастки селяни закладали спеціально на тісних переходах та на дорогах, якими служили й долини річок. Тому перекритими мали бути не тільки шляхи з Долини на Калуш, а й  пониззя рік Лімниця, Бережниця та Луква. Добровільно погодилося до цієї справи декілька тисяч селян. 

«Селяни, – писала історик Олена Апанович, – відіграли велику роль у знищенні ворога, що ховався в лісах і болотах після розгрому  загону нурадина. Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Рожнятова, Новиці, влаштовували засідки у Боднарівських лісах, створювали там засіки і перешкоди ворогові, вони знищили кілька тисяч татар. Селяни повідомляли Собеському дані про пересування татарських загонів, давали відсіч ворогові.  Їм належить чимала заслуга  у визволенні  полонених» . 

Тим часом нурадин, минувши Рожнятів, попрямував долинами потоків річки Бережниці у напрямку с. Петранка, де зупинився на відпочинок. Постій татар дозволив Собеському не тільки наздогнати їх, а й перекрити шляхи відступу. Щоб використати повністю терен і фактор несподіваності, гетьман вирішив дати бій удень. Тому вночі при світлі місяця  військо гетьмана з Голиня  рушило у напрямку Новиці, а звідти прямо на південь, до Петранки, маючи за орієнтир вогні у татарському таборі. Польське військо, виснажене важкими переходами по бездоріжжю, кількаденним голодом, холодом, було на межі фізичних можливостей. Гетьман, маючи на початку походу 3150 воїнів, довів до Петранки лише 1500 осіб, тобто менше половини з того, що мав на початку походу. А попереду  був ще вирішальний бій із чисельно переважаючим  (8 тис.) татарським військом. 

(Закінчення в наступному номері)                                                                   

Іван ТИМІВ, завідувач етнографічного музею Калущини, викладач  історії ВПУ № 7

Західний вісник ¹⁰