Редакція тижневика «Західний вісник» запрошувала читачів висловити свою думку щодо вміщених у ньому матеріалів про обурливу поведінку заступника міського голови Віталіни Радецької. Я відгукнулася на цю пропозицію. Моя позиція відображена у статті, яку запропонувала редакції для опублікування. Однак із отриманої відповіді зрозуміла, що оприлюднювати її у «Західному віснику» не вельми бажають. Тож вирішила подати цей матеріал у газету міської ради «Дзвони Підгір’я».

Громадсько-політичний тижневик «Західний вісник» навряд чи можна зарахувати до найбільш популярних і читабельних місцевих друкованих видань. Проте від продажу цього номера часопису газетні кіоски мали неабиякий виторг. Справа у тому, що в ньому був опублікований місцевого розливу сенсаційний матеріал стосовно такої собі Віталіни Радецької.

 Про особу, мету і доцільність її появи в кресах нашого регіону читачі вже достатньо поінформовані, тож повторюватися, мабуть, немає сенсу. А йдеться про гідний подиву й обурення викид з її вуст зневаги до калуської громади та мешканців нашого краю, який, правдоподібно, дозволила собі ця дама в ранзі заступника калуського міського голови, виступаючи на нараді перед медичними працівниками центральної районної лікарні. Ось декілька штрихів характеристики, яку дала вона нашим краянам, очевидно, у пориві відчуття оргазму від своєї владної значущості: «Вы — генетически недоразвитый регион… Вы — цигане немытые, нечесаные… От вас воняет» і т. п.

Що й казати, інакше, ніж розперезаним хамством, це не назвеш. Рівень невихованості тут явно зашкалює і говорити про елементарну культуру душі, глибинний внутрішній світ, високі моральні чесноти просто не випадає.

 Завдані образа та зневага в моральному плані зачепили за живе медичних працівників, інших калушан, а рівніж і мене — уродженку і корінну мешканку нашого краю. Хто дав право цій особі, тепер ще й державному службовцеві, ображати нас в нашому домі?

 З усього видно, Віталіна Радецька і гадки не має просити пробачення за свої образливі висловлювання. Для цього потрібна мужність, а вона в неї відсутня. Намагаючись вийти сухою із води, ця пані заявляє, що не могла такого сказати. Маємо, бачите, вірити їй, а не тим, хто чув усе на власні вуха. Жаль, звичайно, що медики не наважилися персонально фігурувати в ролі підписантів під своїм листом. Їх можна зрозуміти. Нині кожен тремтить за своє робоче місце. Проте хлюпати на себе і своїх краян усілякою гидотою у них не могло бути найменшого резону.

 Віталіна Радецька робить вигляд, що нічого особливого не трапилося. Мовляв, мало хто що говорить і пише. «Для мене ця стаття нічого не означає. Це — слова, написані на заборі», — із завидною легкістю говорить вона. І тут же, явно ухиляючись від теми, робить маневр у бік штучних нирок та своєї «одержимості» службовими справами, якими нібито вельми заклопотана.

 Як стверджують обізнані люди, поява Віталіни Радецької на калуському горизонті суттєвих соціально зрілих позитивних зрушень нашій медицині не віщує. Дай Боже, щоб вони помилялися. Тим часом ця неврегульованої поведінки дама, попрацювавши якийсь місяць, неабияк підвела тих, хто, хочеться вірити, з благих намірів усадовив її в одне з керівних крісел на вершечку місцевої влади і доручив опікуватися реформуванням охорони здоров’я калушан.

 А тепер стосовно редакційного коментаря до сповненого справедливим обуренням листа медичних працівників ЦРЛ.

 Не мною однією помічено, що, відповідаючи хамством на хамство, ще ніхто ніколи не дійшов порозуміння. Існує більш прийнятний, цивілізований спосіб висловити чиновнику, який переступив межу дозволеного, своє «фе», аж до ініціювання питання оголошення його «персоною нон грата».

 Редакція «ЗВ» пішла іншим шляхом. Невідь-де нащибала, наче груш, образливих слів і ринула в атаку на кривдницю. Яких лишень лексичних «перл» у тому коментарі не розсипано! «Свинувата заступниця», «прицюцькувата», «чума горохова», «паскудниця», «звиродніла «русскоязычная» чума», «біснувата коліжанка, яку викопали на звалищі непотребу» і т. п. Автор буквально захлинається у своєму старанні. А далі пішло глумливе кривляння над іменем та прізвищем мерової заступниці. Я завше була певна, що газетна площа — не «хитрий ринок» з лепетливо-сварливими перекупками. А тут… То чим ми кращі за «радецьких»? А ще величаємо себе «жителями славетної Галицької землі».

 І, нарешті, абзац: «Ми — журналісти, а не медики. Були б медиками, то б розірвали брудну силіконову пащеку «тов. Радецкой» до вух, тоді сяк-так зашили і, давши копняка, викинули за межі лікарні… Іншого способу позбутися цієї паскудниці наразі нема».

 Отак поволеньки й до «пащек» добралися. Нас образили? Так! Принизили нашу людську і громадянську гідність? Безперечно! Але чи правочинна редакція виступати в ролі підбурювача до насильницьких дій? Це, знаєте, має свою назву і Кримінальним Кодексом попахує.

 І ще. З тексту коментаря випливає, що західновісниківці, якби були медиками, чинили б свою вендету не лише силами власної редакційної команди, а й інших журналістів. Для цього й збірне поняття «ми — журналісти» використано. Тим часом, наразі щось не чути, аби хтось з газетярів інших місцевих друкованих видань напрошувався до них у спільники по проведенню операції «розривання пащек».

 >Рівень творчої культури газети відображають професійна чесність, гідність та інтелігентність самих журналістів. І навіть нині, в умовах декларованої свободи слова, їм, гадаю, не все можна. Мудре журналістське перо завжди виважено поводиться зі словом. Адже воно, слово, як відомо, і лікує, і ранить. А нам так потрібен зараз суспільний спокій, а не образи, чвари, які виснажують душі, озлоблюють людські серця.

Ірина Китаєва,ветеран журналістської праці

Дзвони підгір'я ⁰