Пригадується, в дитячі роки цього свята очікували із особливим трепетом. Старалися бути чемними, вдома напоказ читали читанку і мили за собою посуд, шкільна форма була чиста і всі зошити із кляксами переписувались на чисто. І завжди чомусь напередодні свята, як на зло, то, бувало, вікно розіб’єш, то чайник спалиш. І все! Плакали наші мандарини!!!

Страхи, що Святий Миколай принесе дебелу різочку роздирали все єство аж до того самого моменту, коли запах свіжого поліетиленового пакету (тоді вони ще пахнули) будив і давав щедрі надії. Більш життєстверджувального моменту годі й шукати. І нехай нещасні заздрісні люди з претензіями на життєвий довід і здоровий реалізм та скепсис говорять, що подарунки кладуть нам батьки, ми повинні залишитися людьми чистої віри! Яка різниця у який саме спосіб, з якого саме бюджету і за допомогою яких осіб Миколаєві вдалося щось покласти під подушку?

Так щороку пропадає гнітюче відчуття провини за вчинене, міцніє віра в добру природу людини і ми стаємо доброзичливими, принаймні відчуваємо це саме так! Окремого настрою додають різнокольорові гірлянди і передноворчіно-різдвяна метушня. Від такого натхнення хочеться бути кращим, сильнішим, розумнішим. Буває, звичайно, що багацько подарунків ніби принесені наперед, відчуваємо, що десь не заслужили такого. Але, то – аванс на добру поведінку і на добрі справи, хороший стимул до великої роботи. Позитивна мотивація завжди більш ефективна, аніж покарання. А для декотрих – узагалі єдиний спосіб достукатися до душі.

Але душа – то досить тонко, ми ж, як правило, намагаємося достукатися до розуму та свідомості один одного. Іноді для цього стукаємо по нирках та печінці (часто просто кулаками, а іноді «тупими гострими предметами», і, інколи, таке навіть досить добре допомагає. Мабуть, саме так думав один калуський колишній шкільний директор і світило педагогічної ниви, намагаючись довести до опонентів думку, що «політики повинні домовитися». Не будемо судити строго і категорично. Фізична сила хоч і є аргументом слабких, але виконує роль збоченої позитивної психотерапії, що береже психічне здоров’я (як наслідок – фізичне) одним особам і руйнує фізичне здоров’я (як наслідок – психічне) іншим – принцип збереження енергії у Всесвіті.

Навіть Святий Миколай одного разу не стримався, так вдарив єпископа Арія по обличчі (а Святий Миколай – був кремезний чолов’яга), що той заледве не відмовився від свого єретичного вчення, – така вже наглядна була істина Миколи. Святий, щоправда, духовним проводом Церкви був за таке нестримання покараний, – цікаво чи покарає сучасна «керівна і спрямовуюча» своїх борців за віру і апологетів «політичної стабільності»?

Нам, простим смертним, не виглядає нічого страшного в самому факті блокування трибуни – то ж святі традиції парламентаризму як такого. Тим більше, що у нас є свої власні українські традиції.

Історичні джерела свідчать, що в Сеймі українська фракція не раз блокувала роботу парламенту, але ж то було цивілізовано і красиво! Хлопці фист грали на бубнах, сопілці і цимбалах, – ніхто не міг нічого сказати, принаймні бути почутим точно, – але ж не билися (тоді, до речі, телебачення ще не було, так що ніхто не переживав, що зганьбиться). Зараз і з таким надто складно, бо ж і часи не ті та й, певно, не всі і читати вміють, не те що знати нотну грамоту або вміти грати на музичних інструментах (цимбали – взагалі мегагламур).

Один філософ казав, що дітей в школі треба вчити тільки двох предметів: музиці і математиці. Перша – розвиває відчуття в часі, інша – відчуття в просторі. Усьому іншому діти нехай вчаться самостійно. Щось в цьому є. Бо «цвіт» нашої нації не орієнтується ні в просторі, ні в часі, і взагалі, кажуть компетентні люди, що з орієнтаціями (в тому числі і політичними) там узагалі велика проблема і криза жанру.

Шкода мені цих жертовних людей: ніби і цілий рік несли тягар влади (законодавчої, виконавчої та судової), трудилися в поті чола, проводили реформи (податкову, пенсійну, адміністративну тощо), писали кодекси (податковий, житловий тощо), одним словом робили людям справжнє добро (уже сьогодні)… – а лишаться без подаруночків (пруття не рахується).

P.S. Стаття була обнародувана на веб-сторінці газети "Вікна" 18 грудня 2010 року.