«У 4-ому кварталі 1980-го року введено в дію виробництво етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл»

Такий запис,  знаходимо на 164-й сторінці книги місцевого краєзнавця Михайла Коломийця «Історія Калуша і Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах», виданої в 1996 році. Кажуть, більшу частину цього довідника автор склав просто гортаючи в архіві підшивку місцевої газети «Зоря Прикарпаття».

Збудований цех етилендіаміну, перейменований пізніше в цех з виробництва поліетиленполіамінів, став основним постачальником етилендіаміну в цехи виробництву фунгіцидів цинебу і полікарбоцину виробництва ХЗЗР (хімічних засобів захисту рослин, іншими словами – отрутохімікатів). До того часу ці цехи використовували привозний етилендіамін, що вироблявся в Стерлітамаку на Стерлітамакському в/о «Каустик».

Далі, на сторінці 167 вищезгаданого довідника, під датою 22 квітня 1982 рік,  записано: «Аварія в новозбудованому цеху етилендіаміну виробничого об’єднання «Хлорвініл», внаслідок якої загинуло 16 осіб»

Я пам’ятаю лише про 8 загиблих, чотири зразу і чотири потім, в лікарні. З працівників цеху загинуло двоє слюсарів – Голда і Мендела. Вони переходили площу між корпусами якраз в той момент, коли відірвало нижню кришку кип’ятильника поз.43.1 колони відгонки аміаку поз.42. Сам кип’ятильник відірвався від колони і як ракета полетів на стіну сусіднього корпусу. Вся кубова маса під тиском 20 атм і температурою 200°С опинилась назовні, ударна хвиля і хмара аміаку накрила сусідні корпуси цеху полікарбоцину.

Я працював в цей період в цьому цеху. Про себе я називав цей цех «абортом радянської хімічної науки і радянського хімічного машинобудування». Серед всіх цехів на площадці хімзаводу це був другий, після цеху ХіК, цех вітчизняного проекту, що являв собою суміш радянських експериментальних нововведень, новітнього купленого західного обладнання разом з допотопним, купленим у незрозуміло яких виробників. Цех був мертвонародженим і в перші періоди його роботи ми потратили великі зусилля, щоб запустити його і вийти на хоч якусь стабільну роботу. Найважчою була перша зима. Частина установки знаходилась на відкритій етажерці і при мінусових температурах замерзало все, що повинно і що не повинно замерзати. Замерзали з незрозумілих причин навіть лінії подачі дихлоретану на синтез, які проходили майже через всю етажерку. Очевидно з якихось причин в дихлоретан попадала вода. Вся зміна проходила в безперервних ліквідаціях пропусків, в намаганнях вручну, з допомогою пари і гумових шлангів розморожувати і задіяти комунікації. Особливо дошкульними були численні пропуски аміаку, який супроводжував всі стадії і майже всі продуктопроводи. В агресивному середовищі комунікації швидко кородували. Героїчними зусиллями запускались послідовно стадії за стадіями. Але поки доходив до певного результату, виявлялось що на попередніх, уже запущених стадіях, все повертається – пропуски, забивки, заморожування – і все починав спочатку. В кінці зміни, від фізичної і моральної втоми, впадав вже в якусь тупу байдужість і на ногах тримала тільки одна думка – Нічого! Пройде вісім годин і все закінчиться! Я залишу цех другій зміні і повністю забуду весь цей рейвах! До наступної зміни. А там може буде якось по-другому…

Після аварії настала повна прострація. Один за одним похорони, масове звільнення працівників…І почалось офіційне розслідування.

Розслідування зразу вклалось в «оспівувану» народом схему – пошуки стрілочників, «козлов отпущения» чи як тепер кажуть – «цапів відбувайлів».

Сказати, що такий хід розслідування був викликаний чиєюсь злою волею, буде невірно. Причини аварії були невідомі і інстинкт самозахисту всіх причетних до роботи цеху штовхав їх на звуження поля розслідування, пошуків простої події, на яку можна вказати як на причину аварії. Інтереси всіх – проектантів, експлуатаційного персоналу, наглядових органів – тут збігалися, в кожного можна було б знайти якісь недоліки в роботі що могли підштовхнути чи сприяти катастрофічному розвитку подій. І це стало визначальним мотивом в розслідуванні. Такому ходу розслідування сприяв і статус самого розслідування. Аварію з численними жертвами, яка сталась в день народження В.І. Ульянова, розслідувала прокуратура під наглядом КДБ.

Мовчки і зі здивуванням ми спостерігали перші дії працівників прокуратури. Після прибуття в цех, першим що вони зробили було опломбування в операторній всіх приладів колони поз.42. В подальшому, в ході розслідування, всі діаграми пишучих приладів колони були вилучені і складений протокол вилучення, підписаний представником прокуратури і представником цеху. Ніхто не підказав далеким від розуміння специфіки аварії представникам прокуратури чи КДБ  необхідність пломбування і збереження записів приладів всіх стадій складного хімічного процесу, що передували стадії відгонки аміаку в колоні поз.42. Причиною аварії могли б бути як процеси в самій колоні так і процеси на стадіях, що їй передували.

Аварія сталася в четвер і, почекавши кілька діб, ввечері суботи адміністрація цеху таємно і методично вилучила і знищила всі записи на всіх стадіях що передували колоні поз.42 – на стадії підготовки розчину аміаку, на всіх п’яти нитках синтезу (навіть на резервних, непрацюючих), на стадії відгонки азеотропа вінілхлорид-аміак. Навіть на приладах, що записували рівень в ємностях, де зберігалася сировина – аміак і дихлоретан.

Невідомо чи там дійсно була якась цінна інформація, що могла пролити світло на причини і хід аварії. Цим ніхто не переймався і інстинкт самозахисту підказував – якщо є можливість скористатися таким рівнем кваліфікації учасників слідства – скористайся і прикрий свій зад.

Не знайшовши нічого в записах приладів колони, слідство звернуло увагу на саму колону. А саме на стан кріплення відірваної нижньої кришки кип’ятильника поз.43.1. Були зібрані всі залишки розірваних болтів, що кріпили кришку, які змогли знайти. Зібрані залишки мали посередині зменшення діаметру,  своєрідну шийку в місці розриву. Крім того, загальновідомим фактом, який ніхто не приховував, було те, що кришки кип’ятильників мали періодичні пропуски амінохлоргідратів. Амінохлоргідрати викликають сильну корозію, тому сама колона і кип’ятильники були виготовлені із корозійностійких сортів металу. Таких вимог по матеріалу  кріплення кришки чомусь не було. Тому причиною аварії визначили корозію кріпильних деталей кришки і винуватими призначили начальника відділення і механіка цеху. Версії про те, що кришку могло відірвати внаслідок якогось вибухового процесу в колоні, старанно уникали. Але зменшення діаметра болтів могло також утворитися не від корозії, а внаслідок їх деформації при відриві кришки. На самих залишках болтів було явно видно, що вони розтягнуті якоюсь силою і звуження (шийка) на них утворилась тільки в місці розриву.

Відповідь на те, чи кришка відірвана внаслідок корозії чи внаслідок якогось вибуху в кип’ятильнику могла дати простенька балістична експертиза. Після відриву кришки чи разом з ним відбувся відрив кип’ятильника від колони і політ його до стіни сусіднього корпусу на рівні третього поверху. Таку послідовність подій нам пояснили тим, що при відриві кришки, кубові колони поз.42 почали через сам кип’ятильник виділятися назовні і реактивна тяга, яка при цьому утворилась, відірвала кип’ятильник від колони і закинула його на стіну сусіднього корпуса. І нескладний для спеціаліста балістичний розрахунок мав би дати відповідь на те, чи могла така тяга відірвати кількатонний апарат, який фактично є складовою колони, від самої колони і паропроводу, що його обігріває. Виходячи з величини тяги можна було б обрахувати і можливість такої траєкторії польоту.

Слідство закінчилось і справу передали в суд. Оскільки прогнозувалися значні терміни ув’язнення, то традиційно, перед судом, майбутніх винуватців виключали з членів КПРС. Я вже не пам’ятаю – чи були вони обидва партійними (начальник відділення точно був, про другого вже не пригадую). Робити це мали збори членів КПРС цеху. Але пішло все не так як планувалось. Результатам слідства цеховики не вірили і цеховий осередок КПРС відмовив у виключенні. Наступним організованим заходом - були збори колективу,  на яких мали для суду обрати громадського обвинувача. Збори обрали громадського захисника. Зрозуміло, що за таких обставин гучного суду, де б торжествувала радянська законність відбутися не могло і все закінчилось тихо і скромно. Два роки умовно з дозволом працювати в цьому ж цеху. 

Після аварії на нас звернули увагу. Виділяли кошти і, що було особливо цінним -  дефіцитні, корозієстійкі матеріали. В цеху провели десятки метрів парового обігріву матеріалопроводів, замінили особливо вразливі трубопроводи на титанові, набрали новий колектив. Цех запустили, почали більш-менш стабільно давати основну продукцію – етилендіамін. Проте так і не вдалося освоїти стадії відгонки піперазину, триетилентетраміну, тетраетиленпентаміну. Не була запущена і освоєна важлива екологічна стадія солеочистки, і заражена поліамінами кухонна сіль «Камазами» вивозилась з цеху і висипалась в підходящі і не зовсім підходящі місця. Пам’ятаю тільки одне – Домбровський кар’єр. Основними причинами невдачі із запуском стадії солеочистки були недоліки в проектуванні. Роками науковці із Санкт-Петербурга сиділи у нас і намагались з нами налагодити стадію. Але завжди думалось – такого додаткового навантаження у вигляді підтримки роботи цієї експериментальної стадії зміна мабуть вже б не витримала. Робота, незважаючи на всі зміни в технології і обладнанні залишалась важкою. Не знаю як іншим, але на собі крім іншого я постійно відчував тиск психологічного фактору. Реальні причини аварії не були виявлені і існувала ймовірність повторення події. Свідомо і підсвідомо я щозміни ніби  писав   сценарій своїх дій на випадок цього повторення.

Прийшовши в цех ще в період будівництва, беручи участь в пуско-налагоджувальних роботах, з часом я вже міг працювати на будь-якому робочому місці стадії синтезу і, що особливо цінне, на робочому місці оператора синтезу. При цьому була перевага перед штатним оператором, оскільки в своїй голові об’єднував розуміння подій на установці і покази приладів в операторній. В роботі був навіть випадок коли після капремонту, при незібраній на зароблених на капремонті відгулах зміні, вночі втрьох запускали всю стадію синтезу – я оператором, старший апаратник на колонах і на синтезі і апаратних приготовлення аміачного розчину.

В своєму аварійному сценарії я завжди намагався тримати в голові щоденну картину навколишнього середовища і процесів в цеху. В цьому сценарії мінялись пункти навіть зі зміною напряму вітру і зі зміною режиму роботи прохідної, яка була майже біля реакторів. Пунктом, який я собі сам визначив основним, було те, що при такому розвитку подій я заміню оператора, стану за його спиною. Діяти треба миттєво, тому що через високі тиски (100 атм) і величезну кількість аміаку, що задіяна в процесі, аварії в цеху які могли починатись із незначної неполадки, розвивались з надзвичайно високою швидкістю, захоплюючи території сусідніх цехів і навіть підприємств, що знаходились за територією концерну. Власний сценарій суттєво відрізнявся від офіційного "Плану ліквідації аварій" і переслідував в першу чергу дві мети – зберегти життя працівників навколишніх цехів і формально виконати всі ті, іноді безглузді, пункти ПЛА, за невиконання яких автоматично попадав під дію карного кодексу. Другий пункт був складений під враженням того, як влада легко вибрала стрілочників…

І ось так день за днем, працюючи під таким «тиском», приймаючи участь в численних пусках і зупинках, в ліквідації складних неполадок і аварій, я досягнув такого рівня, що міг знаходячись в операторній уявляти, описувати і керувати досить складними відхиленнями від штатних ситуацій. Міг вести процес і передбачити хід подій не тільки з показів приладів, що були установлені на даній стадії, а також передбачати події по вторинних ознакх, по незначних змінах на другорядних приладах, навіть сусідніх стадій пов'язаних з основною. Це не було передбачено ні інструкціями ні регламентом і було тим, що я називав вжитися в цей технологічний процес, стати його частиною…

Саме тоді одного дня, спостерігаючи в різні часи кілька процесів на стадії синтезу, я склав для себе пазл і вивів   можливу причину аварії. Як підказкою я скористався категоричним, виданим після аварії приписом – при зупинці нитки синтезу і виведенню її в резерв, на лінії подачі дихлоретану перед змішувачем дихлоретану і аміаку (поз.15) ставити чітку, видиму заглушку, з червоним хвостовиком або робити видимий розрив.

На мою думку, аварія сталася внаслідок збігу кількох подій. Початок пов’язаний із системою подачі дихлоретану на синтез.

У нас, на деяких стадіях, було дуже неякісне насосне обладнання. В тому числі і на подачі дихлоретану на синтез.  Використовувались тут поршневі насоси ПТР 1/250, найслабшим місцем яких були сальникові ущільнення. Гумові манжети швидко зношувались, що приводило до пропусків дихлоретану і, як наслідок, насос не давав необхідних 100атм тиску. Кожна з п’яти ниток мала по два насоси і фактично цикл роботи кожної нитки залежав від роботоздатності цих насосів. І от для того, щоб утримати темп роботи, була запропонована простенька рацпропозиція – на кожному з десяти насосів встановили гребінку з арматурою, яка позволяла будь-яким насосом подавати дихлоретан на будь-яку нитку синтезу. Тут треба сказати, що наш цех, як і багато інших, в деякій мірі виживав на численних рацпропозиціях і змінах в обладнанні. Це була своєрідна творчість грамотних інженерів і працівників,  яка заохочувалась і поширювалась на всіх підприємствах СРСР. Багато корисних змін в обладнанні і технології, прийнятих з досвіду багаторічної праці в цехах, дійсно іноді давали ефект, виправляли помилки проектантів чи просто вносили корисні зміни в початковий проект. Зрозуміло що все це проходило за згодою проектантів, з врахуванням їх зауважень чи обґрунтовувалося грамотними розрахунками. Втім з другого боку маса таких змін і нововведень свідчила в першу чергу про значну неякісність самого початкового проекту. Також треба сказати що  тут не завжди відчували межу, за якою такі зміни вже будуть рахуватись втручанням в технологію і можуть мати непередбачувані наслідки. Така безпечність у веденні технологічних процесів була характерна для радянської інженерії і прикладом може бути аварія на Чорнобильській АЕС. Там фактично оперативний персонал разом з керівництвом ЧАЕС проводив на реакторі до кінця не погоджений і прорахований експеримент, втрутився в технологічний регламент. А технологічний регламент це святе…

Втім навіть прості зміни в комунікаціях ускладнюють їх, збільшують кількість елементів до яких існують підвищенні вимоги і врешті збільшують ймовірність людських похибок і помилкових дій.

А далі все могло йти наступним чином. На працюючому насосі, що подавав дихлоретан на працюючу нитку синтезу, могла бути просто погано закрита або несправна арматура,  і дихлоретан неконтрольовано попадав на резервну нитку синтезу. Нитка поступово заповнювалась дихлоретаном і оскільки арматура на редукційному вузлі резервної нитки не закривалась, дихлоретан поступав далі, на колони поз.33 і поз.42 і  прилади на резервній нитці при цьому не фіксували змін тиску в реакторах. Якщо   допустити повністю відкриту арматуру, то максимальна кількість дихлоретану (3800 кг/год), що поступала від насоса через резервну нитку на колони, на роботу колон не вплине. Зовсім інша картина виникне, якщо зміна отримає команду запустити резервну нитку. Послідовно включається насос подачі аміаку, ведеться прокачка аміаку через реактори з підняттям тиску і потім подача дихлоретану. Далі реакція синтезу амінохлоргідратів з виділенням тепла. Тепло відводиться від реакторів системою водяного охолодження. І оскільки продуктивність аміачного насосу в десять раз більша дихлоретанового, після його включення дихлоретан з реакторів резервної нитки уже в кількості 38000 кг/год почав видавлюватись на колони. Колона поз.33 була як транзит і далі на тарілки живлення кол.42. аміачною флегмою дихлоретан в суміші з аміаком був опущений в куб колони.  

Самі кипятильники коструктивно є елементом колони, під’єднаним до кубу і вміст кубу вільно через них циркулює. І тоді,  на решітці і міжтрубному просторі кипятильника, де температура вища ніж в самій колоні, очевидно відбулась неконтрольована, з виділенням тепла, реакція синтезу амінохлоргідратів. Своєрідний тепловий вибух який, на мою думку, і привів до відриву кришки і кипятильника колони.

Як би то не було, але інцидент більше не повторився. Було ще два – на колоні поз.33 і трагічний, в якому загинув апаратник синтезу Б.Яцик, на аміачному насосі. Я був свідком першого і виглядав він приблизно так.

В кожному хімічному цеху для підтримки обладнання в робочому стані існує система ремонтів – поточних, середніх і капітальних. Проведення ремонтів контролюється заводськими службами. Особливо контролюється оформлення документації, яка супроводжує ремонти і дотримання графіку ремонтів. Першим документом, з якого починається ремонт, є журнал виведення обладнання в ремонт. Змінний персонал, отримавши розпорядження підготовити до ремонту обладнання чи комунікації відповідно графіка ремонтів, виводить його з процесу, готує до можливості ведення безпечних робіт і начальник зміни робить запис про готовність позиції до ремонту у журналі виведення в ремонт. В журналі ставиться дата, година здачі в ремонт і підпис начальника зміни. Відповідно механік відділення ставить свій підпис і дату і годину приймання в ремонт. Від цієї дати змінний персонал не має права робити щось на цьому обладнанні поки, відповідно, механік відділення не зафіксує здачу з ремонту. Особливістю поточного ремонту був невеликий об’єм робіт, який попередньо визначався простим оглядом стану обладнання. Бувало так, що огляд не визначав ніяких неполадок і на обладнанні не проводилось ніяких робіт. Проте для перевіряючого журнал оформлявся хоча роботи і не проводилось. Того дня по графіку було передбачено поточний ремонт клапанної збірки подачі пари на підігрівачі колони поз.33. Ранком підписами в журналі виведення в ремонт клапанна збірка була формально здана в ремонт. Журнал зберігався в операторній і в другій половині дня механік відділення, пробігаючи через операторну, поставив підпис про здачу з ремонту. В цей час в операторній знаходився тільки начальник відділення і, на нашу біду, забрів апаратник який стажувався на колонах. Вайлуватий і недалекий старший чоловік. З тих, що десятками випадково проходили через наш цех в пошуках заробітків чи просто на деякий час любої роботи.  Допуску до самостійної роботи він не мав. Жартома чи всерйоз начальник відділення сказав йому – приймай клапанну збірку! На той час стажер уже знав де вона знаходиться, тому розвернувся і нікому нічого не сказавши, повернувся на колону. А далі вчиняє фатальну дію – починає відкривати основну арматуру на самому клапані. Основну особливість роботи колони він не знав – від самого початку існування цеху на колону ніколи не подавалася пара через клапанну збірку. Через помилки проектантів було неправильно розраховано кількість пари, яку необхідно подавати на колону для її регламентної роботи і під цю кількість спроектована і змонтована клапанна збірка. Температурний режим колони витримувався завдяки теплу, яке вже мала поступаюча реакційна суміш від синтезу і, іноді, подавалась невелика кількість пари маленьким байпасом, призначення якого було урівнювати тиск до і після основної арматури при її ручному відкриванні.  Наслідки дій були катастрофічними. Прилад тиску на колоні в операторній зашкалив і переляканий оператор зробив першу правильну дію – увімкнув сирену, яка сповістила всі навколишні цехи про аварійну ситуацію. Забігши в операторну на звук сирени, я зрозумів що необхідно попасти на колону, зорієнтуватись – що там трапилось. Вискочивши з операторної, я побачив як хмара аміаку накриває корпус і зробив спробу обігнати її по дорозі. Весь цей час на установці стояв якийсь незрозумілий дивний гул, схожий на роботу реактивного двигуна. І в цей момент мене впевнено обганяють начальник відділення і стажер. Обидва в протигазах, у кожного ще кілька запасних протигазів. Пересувались вони тримаючись за руки. Це правильна тактика. В хмарі аміаку протигази швидко пробивало і їх треба було постійно міняти. При цьому якщо ти впадеш у цій хмарі з нульовою видимістю, напарник, що тримає тебе за руку, можливо тебе і витягне. Я зрозумів, що вони щось знають і швидко повернувся в операторну. Шансів попасти на колону самому і з одним протигазом у мене не було. В операторній я помітив різкий стрибок витрати пари 6 атм на основному, госпрозрахунковому приладі, на вході в цех і, попередивши ТЕЦ, на свій розсуд почав закривати основний вхід пари 6 атм в цех. Потім з'явились покази приладу тиску в колоні, тиск почав падати, зник гул і ситуація почала стабілізовуватись. Начальник відділення і стажер, нахапавшись аміаку, змінивши кілька протигазів, таки перерили подачу пари на колону. Повну катастрофу відвернуло те, що кріплення колони витримало невідомо який тиск і те, що справно відкрились запобіжні клапани на колоні. Через клапани весь вміст колони з ревом викинуло на санітарну колону, куди були заведені для вловлювання викиди всіх цехових запобіжних клапанів. Звичайно санітарна колона з таким об’ємом викидів не справилась і утворилась велетенська хмара аміаку. Але вже навчені небезпечним сусідством, працівники всіх навколишніх цехів, скориставшись засобами захисту, вчасно покинули територію хімзаводу. Просто кажучи розбіглись. Постраждалих не було і інцидент не мав широкого розголосу.

Подальша доля цього цеху є типовою для країни. З розвалом планової економіки такі цехи зупинялися самими першими і вже ніколи не відновлювали роботу. Особливістю плановою економіки було те, що вона ніколи не була економікою в повному значенні цього слова. Вся промисловість була як гігантська мозаїка, що складалася по цьому плановому принципу. Планувалось, наприклад, необхідне для с/г виробництво фунгіцидів, брався квадратик заводу чи цеху, розміщувався на карті країни, до нього проводились лінії сировини, від нього лінії споживачів продукції і ставилась задача  - продукцію дати! Або так – дати любою ціною! Любою ціною означало що такі поняття як ціна або собівартість не мали ніякого економічного значення. Так як і сама необхідність продукції виводилась не з реальної необхідності а з запланованого «збільшити» чи «досягнути». Звичайно і ціна і собівартість вираховувались, ставились навіть централізовані завдання знизити собівартість, «економіка повинна бути економною». Але ці завдання були зовнішніми, штучними і не визначались і не могли визначатись економічними реаліями. Цих реалій просто не було. Якою б не була вартість продукції її не купляли і не продавали а розподіляли. А якщо і продавали то за символічну, призначену ціну. Так і кінцева продукція виробництва – полікарбоцин і цинеб – розподілялась між колгоспами які ж звичайно не враховували їх реальну вартість при визначенні ціни уже своєї продукції. Цю ціну теж визначали зверху.

З розвалом планової економіки, із ліквідацією колгоспів реально дорогі фунгіциди нікому не були потрібні. Висока ціна етилендіаміну і продукції з нього визначалась дорогими енергоресурсами, що використовувались в його виробництві. Особливо дорогою була пара 25 атм.

Фінальну крапку в історії існування цеху поставили приватизаційні процеси. Всі ми знаємо, що основою західної цивілізації і її матеріального виробництва є власник. Знаємо, що власник є кращим господарем, що приватні підприємства є завжди ефективніші чим державні. Але це знання не гарантує нам того шляху що пройшов Захід. Історія їх цивілізації є історією власності яка створювалась століттями і цей шлях неможливо пройти за десятиліття, а власника неможливо створити  призначенням. Навіть на основі закону. На рівні спинного мозку цей призначений власник навіть сам себе не рахує власником. Не кажучи вже про визнання його власником оточуючими. З усієї підприємницької діяльності на Україні, яка виникла в результаті приватизаційних процесів, самою успішною була заготівля і здача металобрухту. Це серйозна і ганебна сторінка в сучасній історії нашої країни, яка ще може дочекатись своїх дослідників. Дослідників, які назвуть реальні цифри коштів, що тут оберталися, цифри населення, яке прямо чи опосередковано приймало участь в цій діяльності. Дослідників, які оприлюднять всі факти легальної і нелегальної, злочинної участі в цьому бізнесі різноманітних структур, державних органів і, одного з самих головних учасників цього процесу – системи арбітражних а потім господарських судів України. Ми ж поки що бачимо тільки фрагменти чи епізоди  цієї діяльності – поле на тому місці, де стояло обладнання з високоякісної сталі цеху ПЕПА, телевізійні мільйони судді-колядника, скандальні публікації при бувшого голову Вищого господарського суду Татькова, порожні поля в старій Долині, що були заповнені новою військовою технікою Долинського хімбату… Майже всі ІТР Калуської хімії були приписані до хімбату, періодично проходили там військові збори і ці поля добре пам’ятають. Може колись і нам  якийсь дослідник пояснить  -  як дороге обладнання цеху ПЕПА державного підприємства-банкрута «Оріана» щезло, не змінивши нічого в зобов’язаннях «Оріани» перед кредиторами…

Я недавно читав книгу французького історика Жака Ле Гоффа «Цивилизация средневекового Запада». Запам’яталось місце і наведу його без коментарів:

"Здесь, как и во всем прочем, они ускорили, отягчили и усугубили упадок, наметившийся в эпоху поздней империи. Закат они превратили в регресс, утроив силу варваризации: своим варварством они амальгамировали варварство одряхлевшего римского мира и выпустили наружу дикие примитивные силы, скрытые ранее лоском римской цивилизации. Регресс был прежде всего количественным: загубленные человеческие жизни, разрушенные памятники архитектуры и хозяйственные постройки, быстрое сокращение народонаселения, исчезновение произведений искусства, разрушение дорог, мастерских, складов, систем орошения, уничтожение посадок сельскохозяйственных культур. Шло непрекращающееся разрушение, поскольку руины античных памятников служили карьерами для добычи камня, колонн, украшений. Неспособный творить и производить, варварский мир занимался «утилизацией».