Анна Багрій професію художника обрала ще дошкільням. Каже, що не могло бути інакше, адже вчитися малювати почала ще у сім років. За останній рік створила кілька десятків картин. Працює у жанрі живопису.

На її картинах оживають звичайні звірі, пливуть у море русалки, а жінки готуються до материнства. І такий простір сама художниця називає романтично — “Інші світи”.

До кожної картини Анна обов’язково пише оригінальну назву:

— Іноді робота народжується, а потім приходить назва. Наприклад, “Правда про осінь”. Буває, що приходить якась назва. Це може бути філософська думка, а потім  малюється картина. Як символісти, до яких себе відношу, вважаю, що назва роботи має відображати суть.

Сприйняття картин у музеї та в інтернеті відрізняється. З цим погоджується і художниця. Зізнається, що має пристрасть до великих живописних полотен.

— Хочеться, щоб був розмах. Нечасто, але можу робити розписи стін. Я люблю це діло, бо дається великий простір. І в театрі я люблю масштабні декорації, — ділиться Анна Багрій. 

Переважно Анна втілює вже готовий задум, а експериментує рідко. Однак багатьом глядачам найбільше подобаються саме спонтанні роботи.

— Наприклад, картина із ангелами — вона задумувалася іншою. Однак, я ніколи не перемальовую картини. Вона про те, що ми живемо у своєму світі, як птахи у своєму гнізді. Втрачаємо “крила” —  я маю на увазі здатність до більшого.

Анні кілька разів доводилося кардинально змінювати своє життя. Спочатку вона покинула звичний побут на Далекому Сході, щоб навчатися в Інституті мистецтв Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Коли закінчила навчання, довелося шукати роботу. Знайти її вдалося не одразу. Тому у 2009 році Анна повернулася жити у Магадан.

— Пішла працювати в обласний театр ляльок у Магадані. Скажу відверто, що спочатку було нелегко, тому що про театр ляльок мені було мало що відомо. Всі знання опановувала самостійно, у швидкому режимі. На щастя, у театрі мене зустріли дуже добрі і творчі люди, майстри своєї справи, які допомогли і словом, і ділом, і порадами.

Паралельно із роботою у театрі Анна, викладала образотворче мистецтво дітям у Центрі дошкільної підготовки:

— Ця робота теж принесла мені багато труднощів, але разом з тим величезне задоволення від спілкування із маленькими творцями, які “заряджали” мене своїм позитивом.

Анна Багрій живе в Івано-Франківську. Займається художнім розписом інтер’єру, малює, робить портрети на замовлення.

— Мене мистецтво не годує зовсім. На жаль, приміщення, де я могла би малювати, немає. Живу у звичайній квартирі, із вікнами на дорогу.

Усе дитинство на Магадані Анна жила у селищі міського типу у горах.

— Магадан — це ще далі, ніж Сибір. Від центру потрібно було їхати дві-три години. Дім був оточений сопками. У нас було все — школа, лікарня, вся інфраструктура.  Нам було круто там! Але у Магадані не було навчального закладу художнього напрямку, а оскільки я не хотіла нічим іншим займатися, то у мене не було вибору, крім, як їхати сюди. 

З Івано-Франківська родом — батьки Анни Багрій. Тато і зараз працює на Далекому Сході. Там же живе і мама. Спочатку чуже, Прикарпаття стало для неї другим домом.

— Мені допомагає мій наречений. Хоча він “далекий” від мистецтва, але дуже любить мої роботи, і завжди цікавиться. Відверто каже, чи йому подобається, чи не подобається. Гарно сприймає, допомагає, чим може! — розповідає Анна.

До речі, розмістити картини в арт-галереї — допомагав саме наречений.

— Тему вагітності я взяла не раптово, — розповідає Анна. — Мене давно цікавить тема погляду на людський світ із нетрадиційного боку. Це — “інший” світ, коли із малесенької краплини народжується людина.

Хоча вже давно стала дорослою, найперший критик — це власна мама, зізнається художниця:

— Мама — уважно стежить, щоби все у мене було гаразд. Ставиться до моїх творів критично… Уперше їй беззаперечно сподобалася картина “Вітер змін”. Тато — запитав про її ринкову ціну. Я думала, що він жартома, сказала. А він заявив, що купує цю картину для мами. Йому сподобалася картина “Правда про осінь”. Я заперечила, що і так ці картини — вже їхні. Але він і слухати нічого не хотів. 

Анна торік перемогла у міжнародному конкурсі молодих художників, який проводив університет у Оксфорді. Здобула визнання її робота “Сльози щастя”:

— Ця картина експонувалася у Лондоні. За їхніми законами, дуже суворими є вимоги. Тож, я більше не можу ніде експонувати цю картину, крім англійської виставкової зали, де вона знаходиться на зберіганні…

Анна зізнається, що не робить копії своїх картин. 

— Дві-три роботи із виставки вийшли не такі, як я задумувала. Буває, в картині виникає якась деталь, якої я не очікувала. Але я не замінюю. Наприклад, картина “Правда про місяць”. Була іще одна картина із цієї пари: де зображені черепахи, тато і мама. “Тата” я подарувала одній гарній людині (”мама” експонується у Калуші. — Авт.). Картина є тільки на візитках. Хотіла продовжити цю тему, але не вдалося. Я помічаю, що так картина втрачає свою родзинку, якщо я переробляю її з іншого ракурсу. Треба знати, що ти хочеш, і так одразу робити.

Анна зізнається, що  живопис виховує у ній силу волі:

— Я ранима. Але якщо щось не виходить, беру себе у руки.

Художниця ділиться, що писати удома — не так приємно, як на природі.

— Ми часто їздимо на рибалку парами на два-три дні. Хлопці рибалаять, дівчата займаються собою, а я — роблю ескізи. Привожу із поїздки цілу “папочку”.

“БІЛЬШІСТЬ МОЇХ КАРТИН ПРИХОДИТЬ ЗІ СНІВ”

Анна Багрій любить малювати на самоті.

— Більше подобається вечір. Він таїть у собі щось загадкове. Особливо, на морі. Море дуже люблю. Мені воно потрібне. Побувала на Середземному морі. Воно повинне бути прозорим, чистим. У Криму мені також подобається море. А от сам Крим — надто агресивний відносно українськомовного населення. Їх так виховували, що тут “бандерівці”. Бачите, я з російським паспортом — і повністю українка, — ділиться Анна.

— У Росії я бачила, як негативно у новинах подають Україну, — продовжує. — Західну Україну поливають брудом. Ще тоді, коли я працювала у Магадані, чула, як наших людей називали “фашистами”… Це жахливо! Зараз мені пишуть деякі друзі, однокласники: “Тобі запудрили мозги!”…

Анна Багрій на своїй сторінці у популярній соцмережі написала статус “Слава Україні!”

— Вони ж там нас не бачать! — пояснює далі. — Я люблю те місце, де жила. Пригадую свою першу вчительку, Євстигнєєву Надію Георгіївну… Але я — українка!

За словами художниці, не зважаючи на містичність багатьох сюжетів, вона їх не вигадує.

— Більшість моїх картин приходять зі снів, — зізнається Анна. 

Анна знає, що бути художником в Україні — дороге задоволення. Однак не полишає обраного шляху.

— Я би хотіла бути лікарем. Думала, що поїду на Майдан, щоб допомогти людям, які борються за Україну, але мене не відпустив наречений. Нагадав, що я боюся крові. Раніше танцювала. Моїм захопленням були сучасні бальні танці. На жаль, нещодавно травмувалася, і більше не можу танцювати. Мені так цього бракує…

Раніше Анна вважала себе атеїсткою. Кілька років тому зрозуміла, що є християнкою.

— Я зрозуміла, для чого ходити у церкву. Знаю, що Бог — це не просто віра. Знаю, що він є.

Анна зізнається, що у художній сфері її авторитет — це івано-франківський викладач Володимир Сандюк.

— Він викладав у мене в Інституті мистецтв. Зі студентських років ми — товариші. Він малює пейзажі Карпат, які треба побачити кожному. 

Анна Багрій не відмовляється від замовлень. Зокрема, малює портрети.

Біографія. Анна Багрій народилася у 1993 році у селищі Оретукан на Магадані, де пішла до першого класу і вступила у художню школу. Анна Багрій навчалася у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Працювала головним художником у Магаданському театрі ляльок. 2011 рік — повернулася до Івано-Франківська. 24-30 січня 2013 року  — провела першу персональну виставку у Івано-Франківському художньому музеї. 20 березня 2014 року — у Калуському музейно-виставковому центрі відкрилася виставка Анни Багрій “Інші світи”. Відкриття відбулося 20 березня. Триватиме виставка до кінця квітня.

ВІКНА ⁰