Про це місце пише у всіх туристичних путівниках. Колись великий промисловий район Польщі, де видобували сіль, став ще більше відомим як туристична принада. У Вєлічці побувала й кореспондент «Вікон».

Спочатку — візит у місцеву мерію. Бургомістр Вєлічки Артур Козьол радісно вітає українців, показує мерію, розповідає про бюджетоутворення, проблеми і здобутки міста, численні фестивалі і спортивні змагання. А ще дивує усіх великою ерудицією, приязню та справді великою любов’ю до свого міста та його жителів. Дивлячись на пана Артура, мріялося, що якби в Україні було хоча би половина голів міст держави таких, як бургомістр Вєлічки, то й проблеми було би значно менше.Разом із представниками місцевої мерії оглядаємо туристичну родзинку: у центрі Вєлічки майстерно намальовано, неначе в 3-D вимірі підземні шахти, адже це невеличке місто, що знаходиться за 10 кілометрів від Кракова відоме в усьому світі своїми давніми соляними копальнями, в яких від часів Середньовіччя не припиняється видобуток солі. Це справді гордість Польщі, що внесена до світової спадщини ЮНЕСКО. Після оглядин міста, костелу та довго фотографування прямуємо до соляної шахти. Кілька мільйонів років тому на цій території було величезне море. Через зміну клімату воно висохло й залишило по собі гори солі. На екскурсію чекають десятки людей. Тут можна почути десятки мов світу, побачити жителів різних країн та континентів. Щоправда  в кожній туристичній групі не може бути більше 35 осіб. Такий порядок. У шахту спускаємося  по 380 сходинках. Тут ціле підземне місто, що складається з дев’яти рівнів. Перший рівень — 64 метри під землею, а вже пізніше, на третьому рівні, над нами 135 метрів. Спуск — неважкий, бо насичене сіллю повітря дає можливість навіть дихати легше. Чим глибше у шахту, тим більше віє холодом, але внизу підтримується постійна температура — +14oC.  Навколо дерево, у шахтах це не дивина, бо воно давно засолилося і є міцнішим від граніту. Екскурсоводи пропонують... полизати стіни, бо там—суцільна сіль. «Історія Вєлічки починається із часів середньовіччя, тоді це місце називалося Magnum Sal – Велика Сіль,— каже наша екскурсовод пані Анна. — Хоча про поклади цього важливого мінералу люди, які населяли ці місця, знали ще з доісторичних часів. Археологічні дослідження території Вєлічки показали, що виварювання розсолу, який черпали із соляних джерел, застосовували тут уже в IV тисячолітті до нашої ери. У 1044 році король Казимир надав привілеї для соляних копалень. Тоді сіль була основою економіки королівства. У давні часи на польських землях сіль використовували...замість грошей. Давні поляки одразу зрозуміли цінність білих кристаликів і встановили монополію».Шахта була власністю польських королів і давала на той час більше 30 відсотків  надходжень у державну казну. У 1368 році король Казимир Великий затвердив «Гірничий статут». За статутом, була встановлена адміністративна ієрархія, окреслені компетенція й права гірників та чиновників-контролерів. Від імені короля шахтою керував соляний пристав. «Гірничий статут» був одним з перших в Європі гірничих привілеїв. У XIV столітті у Велицькій шахті було близько 60 солекопів, які мали свої ділянки розробок і спадкоємні права на гірничу діяльність. Вони наймали гірників, організовували підземні роботи, а сіль продавали королеві. У кожному стволі був штейгер, який керував підземними роботами, відповідав за технічний стан машин і безпеку виробництва. Вєлічка протягом 700 років переживала часи розквіту та занепаду. Тут працювали іноземці, вдосконалювали гірничі новинки.Уже в XIX столітті соляна шахта у Вєлічці мала екскурсійні маршрути і була своєрідним музеєм. Гірнича техніка різних часів, твори мистецтва, неповторність підземної архітектури сприяли внесенню у 1978 році Велицької шахти до переліку найцінніших об’єктів світової культури ЮНЕСКО. Видобуток здійснювався непросто. Спершу проходили ствол, який повинен був влучити у велику соляну брилу.  За допомогою дерев’яних або залізних клинів відділяли соляні блоки ми, які потім поділяли на частини й обтісували в циліндри вагою від 300 до 2000 кілограм, перекочували й транспортували на поверхню. Спочатку для підіймання використовували коловорот, який рухався мускульною силою рук. Згодом почали використовувати великі горизонтальні вали. Згодом сіль витягали за допомогою коней. Так тривало  до XVIII століття.  Після закінчення розробки в 1996 році персонал шахти був переорієнтований на створення туристичних підземних трас, відновлення старих виробок і камер, забезпечення їх стійкості й безпеки, реставрацію давніх гірничих машин і обладнання. Зараз надходження від туризму багаторазово перевищують прибуток від промислового використання шахти. Усередині шахти — камерні кімнати, величні зали, підземні довгі переходи та загадкові коридори. І все це прикрашене скульптурами, архітектурними виробами та барельєфами із солі.  Є великі та малі соляні пам’ятники відомим людям. Манять глибиною  підземні озера. А в соляній каплиці і костелі відбуваються Богослужіння та часто й навіть весілля. Про Вєлічку можна писати дуже багато, але туди найкраще приїхати та побачити все на власні очі, спробувати доторкнутися до солених стін та подихати соленим повітрям.

ВІКНА ¹