Біженці, переселенці, вигнанці... Як би не називали тих, в чий дім прийшла війна, яку принесли «зелені чоловічки» та ополченці з Донбасу, вони, перш за все, є людьми. Не менше, ніж ми з вами. Світ перевернувся. Відчуття реальності втратилось. Але є люди, які готові простягнути руку допомоги. І саме такі люди зустрілись Ірині Смоляр, які допомагають її сім’ї почати життя з початку, і вони тут, у Калуші.

Розмова з пані Іриною, яка переїхала зі Слов’янська в Калуш, почалась не з пошуку розбіжностей між Заходом та Сходом, а зі спільного. Наприклад, як і в Калуші, у її рідному місті теж видобували сіль, є поклади сланцевого газу. І живуть люди, які люблять Україну. А на моє запитання, якою мовою ми будемо спілкуватись, щоб пані Ірині було комфортніше, вона відповіла:

– Українською. Ми ж – українці.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім’ю?

– У Слов’янську я працювала бібліотекарем, з листопада – у парку культури, де проводила екскурсії. Організовували ми і етно-павільйон «Диво-птах України на Слов’янщині».  А мій чоловік мав свою майстерню. Старша донька працювала у бібліотеці. Молодша закінчила 2-й курс навчання у Донецькому училищі культури, а син – 11-й клас школи. Коли ми вирішили, що будемо переїжджати, донька написала листи із запитом, куди її можуть прийняти для продовження навчання. Згодом нам передзвонили і сказали, що нас готові прийняти у Калуші. Чоловік залишився вдома, а ми переїхали до Калуша.

– Коли саме Ви зрозуміли, що потрібно залишити Слов’янськ?

– Коли все почалось, ми не могли до кінця збагнути, що відбувається. Та й зараз важко... Оскільки ми – за єдину Україну, вирішили переїжджати, аби не заважати тим, хто вирішив будувати так звану ДНР, а українським військовим – захищати Україну. Адже на війні, як на війні. І це треба усвідомити.

Спочатку обстріли були десь з 8-ї години вечора до ранку. Ми навіть вже звикли до цього. Але коли почали стріляти і зранку, і вдень, то ставало дедалі страшніше. А ще дужче страх охоплював тоді, коли наставала тиша. Не знаєш, що за нею криється...

– Хто з рідних залишився вдома?

– Залишилась мама, якій 76 років. Залишились хороші друзі та знайомі. Дехто вже теж переїхав або до родичів, або так само, як ми на Івано-Франківщину. Деякі з місцевих, повіривши в обіцяну манну небесну, переїхали до Росії. Але вже розчарувались, оскільки нічого з обіцяного не отримали.

У Слов’янську у нас залишилась квартира, невелика дача із садком за містом. А також кішка із собакою. За ними доглядають сусіди. Все нажите довелось покинути. Але це – не найголовніше, за що потрібно переживати.

– Як відбувався Ваш переїзд?

– Отже, сталось так, що ніколи було вже збиратись, треба було діяти. Тому взяли із собою лише те, що буквально вдалось вивезти в руках.

Старша донька ще у травні переїхала до Кривого Рогу. А я із сином виїхали спочатку в Барвінково Харківської області, потім – до Харкова. Звідти до Києва, потім у Івано-Франківськ та Калуш. Десь їхали, а десь йшли пішки. Виїжджаючи зі Слов’янська, я на мобільний телефон фотографувала усе українське, що траплялось нам по дорозі – прапор, написи «Слава Україні» тощо.

8 червня ми приїхали до Івано-Франківська. Нас поселили в готелі «Бандерштат», де ми прожили 2 тижні. Потім перебрались до Калуша. Згодом до нас приїхала і молодша донька.

– Як зараз складається у Вас життя?

– Ми винаймаємо квартиру. Я влаштувалася на роботу у Центральну дитячу бібліотеку. Я дуже щаслива, що працюю за фахом. Хоча була готова працювати будь-де, аби мати за що жити. Син буде навчатися у Калуському ВПУ №7, а донька – у Калуському коледжі культури. А 29 червня до нас приїхав мій чоловік. Наразі він у пошуку роботи.

У навчальних закладах нас прийняли дуже тепло. Нашу родину усі підтримують, намагаються допомогти. Не можна до кінця зрозуміти, що стільки людей, які тебе бачать вперше, готові тебе і вислухати, і підтримати, і допомогти. Ми разом то поговоримо, то поплачемо...

– Яке воно, життя під обстрілами?

– Соромно і прикро, що таке відбулось в нашому місті. Адже Слов’янськ – українське місто, де відроджувались і дотримуються українських традицій. В українському дусі ми виховували і наших дітей. А минулого року місто було почесним учасником Параду вишиванок. Були свої плани, великі сподівання. Готувались до ярмарку кераміки, на який мали приїхати учасники зі всієї України. Але все зруйновано. На вулиці міста вийшли невдоволені попередньою владою. Згодом їх змінив криміналітет регіону на чолі із самопроголошеним мером. Але що б не сталося, не можна забувати про гідність.

Дуже прикро та боляче, що хлопці із Заходу та інших регіонів вимушені захищати нас, ризикуючи собою. А наші чоловіки навіть не мали можливості сходити до військкомату. Він, як і міліція, були захоплені. А йти туди, не знаючи, хто там і для чого, ми не могли. Я щоранку молюсь, аби Бог не забирав у матерів їх синів...

Усі сподівались, що все мине. Банки не працювали, гроші ніхто не отримував. Поки могли, люди терпіли і чекали. Але гроші закінчились, і багатьом немає за що переїжджати. Обстріли не закінчились. Люди стали приреченими.

Ми намагались допомогти Нацгвардії. Грошей нема. Але, думаю, як отримаю аванс, піду й куплю хлопцям хоча б якогось сала... В основному, допомагали дзвінками з мобільного на номер «565». Ми усім їм дуже вдячні. Коли наставала тиша, ми боялися, що вони нас покинули...

Я була свідком обстрілу. Транспорт, в якому я їхала, зупинився, ніхто не знав, що робити.

– Що змінилось в місті?

– Майже на кожному перехресті з’явилися блокпости. Так звані ополченці постійно перевіряють людей та документи. Якщо хтось раптом не сподобався, можуть забрати в полон. Таких випадків дуже багато.

Було і таке, що наші таксисти спеціально налаштовували пасажирів на відверту розмову. Якщо бачили у них щось проукраїнське, відвозили до найближчого блокпоста і передавали найманцям.

Коли ми йшли додому з дачі, на одному з блокпостів до нас причепилися через бінокль, який у нас був із собою. Він залишився синові на пам’ять від діда. Найманці хотіли його відібрати, але нам вдалося його зберегти. І їхнє ставлення до людей різне. Але загалом ставляться із зневагою та пихато.

Згадуються розповіді моєї бабусі. Під час Великої Вітчизняної війни був випадок, коли німець побив дитину, той був мій дядько. Так його забрав до себе та лікував інший німець. Він показував фото, на якому його сім’я, діти. Говорив, що не хоче війни. От і розберись, де свої?

– Що у Вас ще змінилось, окрім нового місця проживання?

– Відчуття патріотизму. Воно було завжди, але не таке загострене, як зараз. Ще коли стояв Євромайдан, наші чоловіки збирались їхати до Києва. Але вирішили залишитись і змінити щось тут, на місці. Стояли ми і з прапорами біля ОДА, хоча це було небезпечно. І якби мої діти на той час навчалися у Києві, я точно знаю, що вони були б на Майдані. І я не змогла б їх зупинити. Та й не стала б…

Ще відбулась переоцінка цінностей, усе переосмислюється. А те, що втратили, дасть Бог, наживемо ще.

– Чи є серед Ваших рідних чи знайомих ті, які підтримують сепаратистів?

– Оскільки я працювала у сфері культури, де освічені та інформовані люди, то там таких немає. А вступати в діалог з людьми, які їдуть у транспорті й розказують про нове чудове життя, навіть не було сенсу. Є одна знайома, яка готувала їжу найманцям, які захопили будівлю СБУ. Дзвонила до мене, щоб я допомогла з консервацією. Але після нашої розмови вона зрозуміла, що більше дзвонити до мене не варто.

– Не страшно було їхати до людей, яких на Сході України називають «бандерівцями», «хунтою», «фашистами»?

– Ні, не страшно. Наша сім’я за Україну, а себе вже вважаю бандерівкою (сміється. – Авт.). А російська пропаганда на нас ніяк не вплинула. А якщо людям щось не подобається в історії, то потрібно зробити так, щоб це ніколи не повторилось.

– Чи є у Вас родичі в Росії?

– Є двоюрідна сестра, яка більше 16-ти років тому виїхала туди. Вона називає себе «путінкою». Але коли вона приїжджала до нас востаннє, то порозумітися нам не вдалось. Тому ми розсварились.

– Як Ви ставитесь до російської пропаганди у ЗМІ?

– Брехня Росії стала зовсім неприхованою. В Росії на лекціях студентам показують змонтовані ролики, які ганебно брешуть про те, що у нас відбувається, вербуючи їх їхати і винищувати «фашистів». Був випадок, коли у нас у церкві відспівували ополченців, і почався обстріл. Одразу ж на місці пригоди з’явилися російські ЗМІ, які почали говорити на камеру, як українці вбивають один одного. Хоча українських військових там і близько не було.

– Чи збираєтесь повертатися до Слов’янська?

– Ми втратили нашу малу батьківщину. Проте повертатися назад не збираємось. Спробуємо почати нове життя тут. Вважаю, що тут таке б ніколи не сталося, оскільки люди дуже духовні.

* * *

Не раз під час моєї розмови з Іриною Смоляр у нас обох виступали сльози на очах. І не раз пані Ірина висловлювала свою вдячність усім, хто підтримує її. Зокрема, були сказані слова вдячності міському голові Калуша Ігорю Насалику, його заступнику Оксані Табачук, координаційному центру з надання допомоги, працівникам усіх служб та волонтерам Івано-Франківська та Калуша – за їхню людяність та допомогу. Ірина Смоляр щиро вдячна працівникам центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, зокрема його директору Галині Дидич, колективу Калуського коледжу культури і мистецтв, зокрема директору Петру Пірусу. Також підприємцю з Івано-Франківська п. Степану та фонду «Карітас» за благодійну допомогу. І колективу Центральної дитячої бібліотеки Калуша, в тому числі її керівнику Наталії Воробець, які тепло її прийняли та всіляко підтримують.  А також усім людям, які не залишаються байдужими, підставляють власне плече та підтримують її сім’ю.

Анна ЗОРЯ

Дзвони підгір'я ¹