"Плаче Вкраїна. Плачуть вкраїнці. В путь проводжають Сотню Небесну…" Два місці минуло з того часу, як відлетіли у вись янголи Небесної сотні — цвіт нації впав на вул. Інститутській, Грушевського, у Маріїнському парку, на Майдані… І досі не віриться, і досі хочеться кричати: "Це не правда, цього не може бути" та плакати: "Цього не повинно було статися". Ісус Христос помер на хресті у страшних муках, щоб своєю кров’ю спасти весь світ, а вони віддали свої життя за Україну, за те, щоб у нас з вами було майбуття. І забути їх ми не маємо права.

У Страсний четвер Герою галицького десятка Небесної сотні Ігорю Дмитріву встановили барельєф на будинку №1 проспекту Лесі Українки, що у Калуші, — там, де він народився, де ріс, звідки ходив до школи, де залишилися його друзі…

На пам’ятному знаку напис: "Ангелу Небесної сотні від калуських побратимів". До речі, Скульптор барельєфу — Ігор Семак, архітектор — Петро Пострильоний виготовили барельєф на благородній основі.

Згорьована мати Марія Василівна в чорній хустині, засмучений брат Микола Дмитрів, заплакана двоюрідна сестра Галина Артиш… Не думали, не гадали, що їхній дорогий син та брат в тридцять років стане Героєм України, дивитиметься на них пильним поглядом із барельєфу, біг-богдів, що про нього зніматимуть фільми і в його честь в с. Копанки, де звів будинок, в якому не довелося жити, назвуть вулицю. Так не мало бути…

Чин освячення барельєфу Герою України здійснили о. Микола Крушец УГКЦ та о. Федір Мороз УПЦ КП. "Проходячи повз, навіть кудись поспішаючи, — звернувся до присутніх о. Микола, — зупиніться на хвильку, змовте "Отче наш" та "Богородице Діво" за душу невинно убієнного Ігоря, який поклав своє життя за кращу долю українського народу". "Він загинув за мене, за всіх нас, — наголосив у своїй промові о. Федір. — Загинув, аби ми мали можливість вільно жити, щоб могли спокійно піти в неділю до храму освятити великодній кошик і разом заспівати тропар Воскресіння. Ми не маємо права забувати про його подвиг, не маємо право зрадити його справу, особливо тепер, коли над Україною нависла загроза від іноземного загарбника".

Старший брат Ігоря Микола подякував усім, хто знав Ігоря, хто був з ним у хвилини радості та печалі, хто був з ним до кінця. "Ігор був товариським хлопцем, у нього завжди було багато друзів, — пригадав. — Але це були справжні і вірні друзі, бо Ігор не любив фальші і користолюбства. Таких людей біля нього ніколи не було. У нього завжди була своя думка, яку він відстоював, навіть якщо вона відрізнялася від загальноприйнятої. І завжди, коли бачив несправедливість, поспішав стати на бік правди. Тому то він і поїхав на Майдан. Він був патріотом, і не тим, що просто співпереживає, а тим, хто хоче творити зміни в країні.

Я забирав тіло брата з київського моргу. Після того, як з ним попрощалися на Майдані, ми вирушили додому. Метрів за 400 від площі до автобуса підійшла група людей. Хлопці попросили відкрити труну (на Майдані вона була закритою). Це були побратими, які знали його день, два, кілька годин. Вони хотіли попрощатися з тим, хто пліч-о-пліч ішов з ними в атаку і хто віддав своє життя за те, щоб вони жили. Бо не ховався за чиїмись спинами, а завжди був попереду. І зо 100 осіб стали в чергу, щоб віддати останню шану моєму братові. Я запрошував їх приїхати до Калуша на похорон, але вони відповіли, що поки не здобудуть перемогу, за яку загинуло стільки людей, з Майдану поїхати не можуть.

Ігор був хорошою людиною. Кажуть, що незамінних людей не буває. Проте мені брата, а матері сина не замінить ніхто".

Сестра Галина Артиш зачитала власний вірш, який написала напередодні. Прості рядочки, написані від щирого серця, викликали сльози в багатьох, хто був на заході.

Добрим словом згадував побратима калушанин Володимир Шульган: "Він завжди брався за найважчу роботу, тому я зовсім не дивуюсь, що Ігор був у найгарячішій точці. В останні дні свого життя він намагався не сидіти без діла, був веселий, говорив, що ми змінюємо Україну на краще".

Класний керівник Ігоря Дмитріва, вчитель ЗОШ №10 м. Калуш Ольга Дикун пригадала Ігоря-школяра, зазначила, що він змалку був самостійним, мав організаторські здібності і був просто "класним пацаном": "Він приходив на поміч тоді, коли це було потрібно. Наприклад, коли в мене сталася біда, він допоміг не тільки добрими словами, а й матеріально. Він завжди буде в серцях вчителів, учнів нашої школи".

До підніжжя пам’ятного знаку Ігорю Дмитріву присутні поклали квіти: червоні, як кров, троянди, гвоздики — як знак хоробрості та перемоги, нарциси — як символ весни, якої Ігор так і не дочекався. Квіти — тільки живі, жодних "штучних", бо ж Герої — не вмирають.

Наталія ПАВЛЕЧКО

Вісті Калущини ²