Панові Антонові 73 роки, родом він із Калущини. Самотужки виховав і звів на ноги шестеро дітей — Мирославу, Оксану, Володимира, Федора, Михайла та Євгена. Найстаршій доньці тепер 39 років, а наймолодшому синові — 28. Більшість Петруняків з родинами мешкають у селах Калуського району.

Та батько не має прихистку ні біля рідних дітей, ні у своєму сільському будинку — тиняється по гуртожитках Калуша, а одного з тих, кого любив, годував і виростив, називає «злочинцем» і остерігається, інформує ”Галичина”.

— Що мені робити? Як і де віку доживати? Не хотілось би цей світ дочасно покидати, але скільки ще маю терпіти і від кого сподіватись захисту, також не знаю.., — як на сповіді й на межі сльози оповів про уламки своєї життєвої долі сивий чоловік. Бо ще не втратив надію, що хтось таки його почує і бодай порадою допоможе.

Антон Петруняк, пенсіонер-інвалід, житель Калущини:

— Зі своєю другою дружиною литовкою Антоніною, 1949 р. н., вимушений жити окремо. Я — у калуських гуртожитках, а вона — на своїй батьківщині. А були ж колись разом і вели нормальний спосіб життя. Все мали і дбали про завтрашній день, але враз безпровинно стали нещасними — ніби хтось нас на смітник жбурнув. і ніхто не хоче мене почути. В селі маю будинок — я власник. Але наймолодший син п’є, очевидно, успадкував цю схильність від мами — моєї попередньої дружини. Заявляє, разом зі своїми такими ж друзями, що забере моє господарство і сам стане газдою. Він робив і робить все, щоб я вдома не жив.

Уже понад рік блукаю по гуртожитках. Зруйнована сім’я, а я, інвалід другої групи, залишився без догляду родини і без дружини. Тим часом злочинці вже разів зо п’ять зламували й грабували мою хату. Трощили все, щось крали, щось — нівечили, щоб я не міг навіть переночувати. Двічі били мене — лежав у лікарні зі струсом мозку та іншими травмами, все підтверджено висновками судмедекспертизи та свідками. Коли був у лікарні, злочинці вночі напали на Антоніну і, погрожуючи, вигнали її з хати.

Вона хоч і литовка, але вивчила українську мову, любить Україну, нашу родину і людей у селі. і село її любило. Та неочікувано все змінилося — доля розкидала нас по світах. Я, як злодій, навідуюся до своєї хати крадучись і за дня — виконую необхідну роботу, але остерігаюсь синового нападу. А ночувати відтак їду в гуртожиток, за який плачу щомісяця з пенсії 1163 грн. 40 коп. Ледь виживаю. Я неодноразово звертався письмово й усно в районні та обласні інстанції — ніхто не хоче мене почути. На мої письмові звернення реагують «чітко». Свій термін листи відлежують, а відтак, наприклад, у травні й вересні 2014 року, правоохоронці надсилають мені однакові незрозумілі відповіді, що справи внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Від кого сподіватись захисту?

— Бачите, — показує лист з підписами, — родичі мене підтримують і розуміють — он скільки попідписувалося на мою користь. Але що з того? Хіба хтось на це зважає і бере до уваги?

Зрозуміло, що з морально-етичних причин прізвище та ім’я свого співрозмовника ми не розголошуємо, свідомо їх змінили і не вказали назву села в Калуському районі. Але якщо хтось із читачів виявить бажання допомогти чи дати п. Антонові пораду, як далі жити, або когось із калуських чиновників зацікавить доля пенсіонера-інваліда на соціальному узбіччі, то «Галичина» з вдячністю цій допомозі сприятиме.

ВІКНА ⁰