Дебютний роман "Малхут" від молодого прозаїка Остапа Українця став справжнім відкриттям літературного року завдяки стилістичній та ідейній незвичності тексту.

DT.UA під завісу року назвав калушанина Остапа Українця справжнім відкриттям 2017-го у сфері культури.

Остап Українець — перекладач, а тепер і письменник, амбітний, оригінальний і… без "псевдо". Народився на Франківщині, далі гриз філологічний граніт у Могилянці. Років 5 тому приніс до редакції "Всесвіту" уривки з повісті Говарда Лавкрафта "Герберт Вест: реаніматор", а згодом — переклад "Спустошеної землі" Томаса Еліота (обидва матеріали були надруковані). З півроку тому Остап "збурив пекло" у Фейсбуці, виклавши доволі дражливі, сатирично-комічні коментарі з приводу нового роману Любка Дереша. А сам Остап цього ж року заявив про себе романом "Малхут" (видавництво "Фабула"). 

"Малхут" — роман із героєм. Ми звикли до філософсько-есеїзованих романів, у яких головний герой — авторська свідомість або ж рефлексії персонажів. Остап через майже 117 років створив героя на кшталт Євгена Рафаловича. 

Іґнацій Камінський має виразні психологічні, географічні, ментальні, мовні особливості. Його можна чітко уявити, а отже "приміряти" на себе або ж відштовхнутися від його історії, конструюючи власну ментальну мандрівку романом. 

Читачам подобається насолоджуватися як майстерно сплетеним сюжетом, так і "живим" головним героєм, що має свої колізії, любовні інтриги, вподобання й загалом оригінальний, нестандартний тип мислення. "А ще — тільки в цьому він навіть собі зізнавався дуже обережно — йому понад усе хотілося опинитись біля когось, із ким він міг би поговорити. 

Самотність невеличкої квартирки після цього сну тиснула на нього, не давала дихати. Марія, дружина, гостювала в батька, що лише поглиблювало почуття відчуженості від решти світу. Хотілося вийти кудись, піти на прогулянку в парк чи до Ринку, але здавалося, наче під кожним деревом стоятиме той-таки жид, потрясаючи ярмулкою".

По-друге, роман "Малхут" запрошує читача до світу псевдоісторичності, або ж стилізовано-імітованої історичності. В англійській літературі кін. ХХ — поч. ХХІ ст. чимало спроб заново відкрити вікторіанську Англію. У нас "ревізія" минулого в романі "Фелікс Австрія" Софії Андрухович стала подією, бо ж ішлося про спробу навіть на мовному рівні відтворити віддалений час, зануривши читача в епоху падіння Австро-Угорської монархії. 

Остап Українець пише про Стані­слав середини ХІХ ст. Але, поряд із зображенням дистанційованої в часі локації, відомої сьогодні як Івано-Франківськ, молодий прозаїк пробує реконструювати "табуйовану" для більшості пам'ять про лицарський орден, що був осердям цього міста в часи Речі Посполитої. 

Іґнацій Камінський випадково натрапляє на загадкові листи, в яких ідеться про союз вільних країн, що існував у ті часи в Станіславі. Історія більш ніж загадкова. У 1930-х рр. в СРСР вийшло друком кілька історичних праць, у яких побіжно згадувалися політичні погляди російських декабристів, які вважали, що Україна обов'язково має здобути свою автономію. 

Такі сюжети, сказані наче похапцем, ніби мимохідь, завше збурювали читацький інтерес. Такі історії завжди викликають резонанс. Історія загалом, трансформована через певний письменницький кут зору, постає привабливим об'єктом для широких читацьких кіл. Досвід романів Умберто Еко або ж Дена Брауна це потверджує. 

Історію, в якій є справжня загадкова "історія", можна зробити успішним продуктом масового ринку. 

Остап Українець відчув цей нерв, зрештою випускник бакалаврської програми "Філо­логія" НаУКМА знається на стратегіях сучасного роману. 

Подеколи в стилістиці оповідача трап­ляються зайві слова, бажання подати певні образи гіпертрофовано. Це не докір, а розмірковування про метод чи, радше, стиль. Розумію, що молодий письменник шукає себе, тому в нього "гасові лампи, догораючи" саме "нестерпно чаділи". 

Проте діалоги прописує Остап вправно: читаєш репліки героїв — і відчуваєш, як часові кордони природно розчиняються. 

ВІКНА ¹