Мене наш Калуш не перестає приємно дивувати несподіваними зустрічами з представниками «братів наших менших» – птахами і тваринками. Раніше я вже писав, як одного разу за мостом через річку Сівку (вул. Євшана) на всіх парах  мчав, перетинаючи асфальтівку, прудконогий заєць. Центр міста!..

Взимку під тим же мостом у річці плавала… ондатра. Диких же качок по всій довжині річкового русла, що звивається у центральній частині міста, – не злічити. А під осінь в озері що при в’їзді в Калуш з боку с. Пійла, я торік нарахував майже 90 (!) лебедів. Повірте, тішуся цим…

І ось свіже на продовження теми. Маю колегу Ярка, що проживає в районі вул.. Рубчака (навпроти стоматполіклініки). Ми мали приємну зустріч, тож попрощавшись, він пішов собі додому, а я – собі. Ще не відійшов якихось десять метрів від новозбудованого спортивного майданчика, як від раптом побаченого остовпів: дорогу-асфальтівку з інтенсивним рухом перетинала… дика качка з п’ятьма каченятами. То було щось надзвичайне! Автівки пригальмовували, пропускаючи пернату маму з дітьми, а ми (я з одного боку вулиці, а якась жінка – з іншого) з повідкриваними ротами споглядали, як коротка шеренга пташенят на чолі з мамою (з пискотом і рапанням) колисалися асфальтівкою. А «відколисавшись», шубовснула у привідкритий колектор, де, мабуть, і були висиджені турботливою мамою…

Я здогадався, звідки качка вела додомцю своіх каченят – з озера, що неподалік. «Неподалік» – легко сказати: звідти, з озера, аби добратися до свого гніздового місця, качки мали ще раз перетнути перевантажену транспортом трасу і розгалужений та заповнений людьми тротуар.

Мав за щастя бачити картинку, яку передав.

Хочу продовжити оповідь ще одним епізодом, що стався в час першого пом’якшення пандемічного карантину.

Журналісти «Нафтохіміка-Калуш» і кілька запрошених (серед них був і я) відзначали своє професійне свято (6 червня) в одному із чарівних відпочинкових місць Калуша: у самому центрі міста, на березі вже згадуваної Сівки. Я був у тому кафе (не називаю, яке, аби не робити рекламу) вперше. Але молоді колеги вже там бували, і я переконався, що недарма і на цей раз вибрали його.

Чим воно привабливе? Нам накрили стіл під дашком на свіжому повітря, як виявилося, вперше після двомісячної перерви (карантин). Стіл накрито вишуканими наїдками і напоями, а я не можу налюбуватися тим, що бачу на стінах, над головою: перевесла, кошики, снопики різних трав і рослин (цибуля, часник і т. ін.). А за кілька метрів від цього місця – альтанки на самому березі річки, на якому (дівчата вже встигли нарвати) червоніють… суниці!.. І це  час, коли їх ще навіть на ринку не було! А які густі крони-шати дерев (особливо пишних сосен)! А якого пташиного щебету!..

Ось далі про пташку і піде мова. Вже звучать тости. Дзвенять вітальні слова. А над столом (під дашком) не перестає тривожно цінькати пташка. Ду-у-уже схвильована!.. З комашкою у дзьобику. Червонувати й хвостик, яким безупинно тріпоче, ніби тріпачкою. Я впізнаю цих пташок – це горихвістки. Так, не в однині, а в множині, бо біля першої поколихується на жердині ще одна. І теж з комашкою в дзьобику.

Стає зрозумілим: у них десь посеред отих кошиків-перевесел-снопиків гніздо з пташенятами. За той час, поки точка не працювала (карантин) і не було людей, вони собі його звили і висиділи пташенят.

Хтось дав команду: до фотографії!.. І все застілля пішло у бік альтанок. Охочих попозувати перед фотокамерою вистачало, то фотосесія тривала не десять хвилин. За цей час пташки вгомонили апетит пташенят.

Здається, маловажне, а приємно. Бо все це – у нашому Калуші, який колись мали за непривабливе в екологічному плані місто…

Петро Шевчук.

Нафтохімік ¹⁴