Торік у Берліні цей 24-річний хлопець з села Верхня Калуського району на Івано-Франківщині переписав історію. Мар’ян Закальницький став першим в історії української ходьби, враховуючи часи СССР, чемпіоном Європи на дистанції 50 кілометрів.

До того серед українців на 50-кілометровій дистанції єдину нагороду чемпіонатів Європи здобував Олександр Щербина з Кропивницького, який був бронзовим призером Будапешта-1966, інформують "Вікна" з посиланням на "Главком".

До Мар’яна чемпіонами Європи зі спортивної ходьби були лише двоє українців. У 1971 році в Гельсінкі тріумфатором став Микола Смага з села Боброве на Сумщині, а через три роки в Римі переміг інший сумчанин, дворазовий олімпійський чемпіон Володимир Голубничий. Обоє тріумфували на дистанції 20 км. — Мар’яне, вже сім з гаком місяців ви чемпіон Європи з легкої атлетики. Ваше життя з того часу якось змінилося? — Нічого особливого. Як працював, так і працюю далі. Зіркою себе відчув лише того дня в Берліні, коли переміг. З наступної доби розпочалася повсякденна рутинна робота. На званні чемпіона Європи зупинятися не хочу. Прагну забути цю перемогу, щоб досягнути чогось вагомішого. — Часу у вас залишається не так уже й багато, адже після Олімпіади-2020 Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій збирається виключити 50-кілометрову дистанцію з офіційних змагальних програм... — Дуже прикро. Ми, спортсмени й тренери, робимо все від нас залежне. Але рішення приймають без нашого відома. На жаль, ніхто не враховує, що 50-кілометрова дистанція в ходьбі має великі, майже сторічні традиції. Класика начебто мала б цінуватися більше. Але якщо офіційного статусу нададуть 30-ти чи 35-кілометрівці, будемо адаптовуватися до нових умов. Нічого страшного в цьому не бачу. Проте дивуватися не перестаю. Люди, які хочуть позбутися дистанції 50 кілометрів, кажуть, що вона не дуже видовищна, надто довга, ніхто її не дивиться. Але якщо керуватися такою ж логікою, то велосипедний «Тур-де-Франс» теж надто тривалий. Там спортсмени змагаються по сім-вісім годин щодня. 

— Аліна Цвілій, яка в Берліні виграла в тій же дисципліні срібло, а пізніше була відсторонена за вживання допінгу, колись сказала, що дистанція 50 кілометрів — то знущання над жінками... — Між чоловіками і жінками є різниця. Вважаю, що для чоловіків то гарне випробовування на стійкість. — Чим керувалися, коли обирали для себе такий вид занять у дитинстві?

— Я його не обирав, він сам мене обрав. Легкою атлетикою займався мій молодший брат Тарас. Я прийшов у секцію за ним. Півроку бігав, а потім тренер сказав: «Давай спробуємо ходити». Спробував і ходжу досі. Хоча вдома умов, можна сказати, не було зовсім. На всі змагання їздив за свій рахунок. На перше тренування доводилося прокидатися о шостій ранку, потім іти на навчання в Калуський технічний коледж. Після пар — ще одне тренування. Вельми виснажливо. Так тривало доти, доки мені не запропонували перейти в Київський центр олімпійської підготовки в Білій Церкві, до тренера Олександра Шевченка. Тут для занять спортом умови оптимальні. Теж тренуюся двічі на день, але при цьому маю комфортніший графік. Тут відчуваю себе спортсменом-професіоналом. 

— Мар’яне, ви сказали, що наразі є людиною несімейною. Думаєте змінювати цей статус? — Якби мав де жити, то вже б, мабуть, подумав. Однак наразі в моїй свідомості все ж на першому місці спорт. Тим паче, що до Олімпіади-2020 залишилося трохи більше року. Для початку треба туди пробитися, а потім уже гарно виступити в самому Токіо. У мене були шанси потрапити ще на попередні Ігри в Ріо-де-Жанейро. Однак тоді ще був надто молодий, 21-річний. Під час командного чемпіонату світу в Римі, за підсумками якого тренери визначали склад на Олімпіаду, посів серед українських атлетів четверте місце, а треба було потрапити до трійки.

ВІКНА ⁰